Ні в чому не винні. Частина 3 .

https://kashalot.com/club/post-22155287/ 

попередня частина.

Коли Марина Василівна пішла зі  школи , безумовно, для Анни це було ударом. Єдиний предмет,  який  вона відвідувала з радістю,знову перетворився на маленьке пекло. Коли з'явилась нова вчитель, Анна страшенно боялась йти на урок, так як знала, що  "болюче" знайомство, не  оминути і знову доведеться терпіти   насмішки однокласників з приводу її  обмеженості в знаннях.Перед уроком іноземної лялечка, в черговий раз, " захворіла".Надіялась уникнути насмішок.Але однокласники її "почастували" наступного уроку іноземної. Лялечка плакала, в неї не було сил більше терпіти насмішки і захищати себе вона не могла і не вміла. Нова вчитель розгублено  продовжувала урок, і не зачіпала більше дівчинки. 

Хоча Анна  робила маленькі успіхи в знаннях - вже вивчила алфавіт і потроху могла читати, але бажання  до книг відпадало, коли вчитель літератури, в черговий раз, давав Анні прочитати кілька речень, і дівчинка, під дикий регіт однокласників, читала повільно, немов дитина, яка щойно вивчила букви.  Так і було. Вона недавно осилила алфавіт, і для неї читання - вже була маленька перемога, яку ніхто не помічав. Анна не розуміла чому всі сміялись з неї, коли вона читала?? Коли не вміла читати - сміялись, тепер вміє - теж сміються. Її брав відчай. Хотілось плакати. Після кількох таких спроб читання, лялечка вирішила діяти інакше. Сміються - значить мовчатиме. І нехай вчитель двійки ставить- від Анни більше слова не почують. Так і було - вчитель лютував, грозився поганими оцінками, але хіба її, лялечку цим налякаєш? Тепер вона не боялась, і коли черговий раз вчитель вичитував її, їй було байдуже. Її реакція  більше не веселила однокласників, які звикли що вона плаче, тепер вони бачили її байдужий погляд, і це набридало - вони жадали емоцій, а тут нудно... Діти в такому віці дуже жорстокі . Та  і в їх  жорстокості, є велика вина батьків, які не вчать дітей простим, необхідним речам :людяності, милосердності, ставлення з розумінням та повагою  до інших , небайдужості. Діти є дзеркалом батьків. 

 Швидко минав час. Діти росли. Потроху шкільне життя лялечки почало налагоджуватись - однокласники вже не так часто її зачіпали. Та і, мабуть, їм набридла ця" мішень".Анна, "нарівні" з хлопцями , грала з  в футбол, навіть краще за декого . На районних змаганнях, через коротку зачіску, її приймали за хлопця. Навідміну від хлопців, дівчатка з класу, часто на перерві перешіптувались,  поглядаючи в сторону Анни. Та і дівчинці вже не було самотньо на перервах - в старшу школу перейшла її менша сестра, і тепер дівчатка тримались при купці  на ненависних перервах. 

Дівчинка підростала і ставала все красивішою, не дивлячись на обставини з одягом та зачіскою. Вона мріяла що колись одягне гарне вбрання, прийде в школу з розпущеним, довгим волоссям, і всі дивитимуться на неї з захопленням. Вона ледве вмовила маму, щоб та не різала волосся їй і меншій  сестричці. Мама спочатку дуже сварилась, але потім сказала - хочете волосся, самі тепер будете зачісуватись. І дівчатка погодились. 

На перервах сестрички  підтримували одна одну. Після уроків, вони могли годинами розмовляти, жалітись одна одній, та мріяти. Вони ділились мріями. 

Минуло кілька років.  Анна перейшла в дев'ятий клас. Вона дуже хотіла щоб навчальний рік скоріше закінчився і вона піде зі школи.  Випускний клас готувався зробити маленький випуск для тих, хто йтиме зі школи і Анна про це знала. Дівчинка почала готуватись заздалегідь - вона пасла колгоспних корів, де платили непогану зарплату. Вона почала збирати гроші на випускне плаття.  То була її велика мрія. Мама була не проти і батько підтримав : хочеш тоді  йди заробляй. І вона заробила грошенят да літо.

Анна хотіла, щоб скоріше настав травень, хоча на дворі був лише  початок лютого. Вона готувалася. Волосся Анни підросло і дівчинка похабно  збирала його в хвостик, або ж просто розпускала- виглядало не дуже привабливо- вона не часто мила голову. Її ніхто не вчив охайності. Дівчинка, як і інші братики та сестрички, росла сама по собі.

Настав день закоханих. В школі, по плану, був обмін валентинками.  За тиждень до цього, посеред вестибюлю, стояла величезна поштова скринька, куди можна було  кинути  листівку для того, хто подобається - потрібно було вказати прізвище, ім'я та клас. Вся школа  чекала дня закоханих, а саме велику перерву, де будуть розносити листівки по класах.Минулі роки Анна отримала всього одну валентинку від однокласника, і  то, він дарував  всім дівчатам з класу- так веліла йому мама, яка купувала і підписував валентинки для всіх. Поки інші дівчатка хвалились листівками, Анні було дуже прикро на душі. Цього року вона вирішила діяти інакше - накупила валентинок і друкованими літерами кілька штук підписала для себе, кілька  - для меншої сестри. Валентинки вкинула в скриньку після уроків, щоб ніхто не бачив. Настав день закоханих.Велика перерва. Старшокласники  розносять листівки по класах. Ось і клас лялечки. Вона чекає. Для неї чотири листівки. Дивно - вона всього три відправляла "для себе". Однокласниці здивовано переглядаються - як це в неї чотири листівки і  по черзі підбігають до дівчинки, аби заглянути що там. Лялечка відмахується. Таємна листівка тремтить в руках дівчинки "  Ти мені дуже подобається, після уроків зустрінемось біля спортзалу, тільки дочекайся мене." Анна посміхається і дивується - кому це вона подобається? Може Сашку з 11 класу, в якого вона закохана?? От якби це був він. А раптом її мрія збулася і він полюбив її. Буде як в казці про попелюшку...  А раптом не він. Може хтось інший. Раніше від хлопців Анна не отримувала нічого, окрім стусанів. Може її мрія здійснилася? І дівчинка мрійливо чекає на закінчення уроків і коли всі розходяться, крадькома прямує до спортзалу. Прийшла. Чекає. Вже десять хвилин минуло. "Тільки дочекайся мене..." П'ятнадцять. І тут її чекання розганяє дикий регіт однокласниць, які весь цей час  підглядали за лялечкою. "Чи не на принца ти чекаєш?" - жартівливо викрикують вони і ще дужче сміються."Бомжиха чекає на принца!"  Анна починає все розуміти..... Це все вони. Змовились. Сміються тепер.  Сором, біль, образа - все змішалось до купи, і почало душити в горлі. Анна біжить додому. Вдома , як завжди, її  зачекалась мама, яка вручає найменшого братика . Заплакані очі Анни, ніхто не бачить, та і не до неї зараз.Наступного дня дівчинка не прийшла в школу. Крізь сльози, сказала мамі що в неї дуже болить живіт. Мама повірила і залишила Анну вдома. Але лялечку нічого не турбувало, а сльози лились через образу та  насмішку  з боку однокласниць. Вона не розуміла за що так з нею? Хіба вона вже така потворна?

Дівчинка боролась. Це була боротьба з собою та з навколишнім світом.

Настав довгоочікуваний випускний. Анна купила плаття. Одна, без мами, вона поїхала до міста  і придбала перламутрово-фіолетового кольору плаття, яке хоч і виглядало дешево, проте їй пасувало. Краще ніж мамина спідниця і блуза,хоча мама говорила протилежне. Та Анечка стояла на своєму і таки відстояли плаття! Лялечка навіть зробила собі зачіску в перукарні- їй було не звично  новим стилем.  Вона прийшла на випускний. Її серце замирало від хвилювань. Однокласниці , побачивши лялечку, зареготоли, і перешіптувались , але вона впевнено прямувала і стала біля них . Вона вважала що  виглядає не гірше інших і чекала моменту отримання атестат.  Коли вона виходила за документом,  то краєм ока ловила насмішкуваті погляди, дехто, навпаки ,дивився з повагою, мовляв, молодець, сама собі заробила на плаття.  Інших однокласників рідні вітали з отриманням атестату і дарували квіти. До лялечки не прийшов ніхто, окрім сестри і брата, які стояли в натовпі, і не тямили підійти привітати сестру.Схиливши голову Анна несла атестат. Тепер скоріше додому, поки інші йдуть в кафе. Хоч би ніхто не побачив її та, часом, не запросив. Будуть сміятися, вона ж не платила гроші за святковий стіл.  Хух! Нарешті вдома! Ну все , скінчилась школа. Далі на дівчинку чекав вступ до проф-училища .

" Які гарні дітки   будуть в  нас навчатися "- мило посміхався дядечко в приймальній комісії  -" Як тебе звати, миле дитя? " - звернувся він до лялечки. "Аня"- несміливо відповіла дівчинка ."Прізвище знайоме, мабуть ,твій старший брат в  нас навчається ?"- запитав викладач. " Так , він маляр-штукатур"-відповіла Анна . " І ти обрала таку ж професію ?Чому не на кухаря? Може , на перукаря? "Але дівчинка заперечливо хитнула голівонькою.Вона й не думала що їй може підійти інша професія. Вона хотіла "як брат". "Ну і  добре , в нас якраз не вистачає студентів в групу. " - і  викладач прийняв документи в Анни. 

Минуло чотири роки.За ці роки багато чого помінялось в житті лялечки. В училищі вона зустріла подруг , і була щаслива, що є такі ж як вона : яких не любили в школі, яких не приймали інші, які такі ж , ні в чому не винні, страждали від суспільства через те що їх вважали неблагополучними .Анна почала багато чого розуміти , навчилась багатьом речам. З першої стипендії купила собі рожеву кофтинку  і раділа їй , як чомусь дуже дорогому.Вона почала купувати собі речі яскравих кольорів  , підсвідомо компенсувавши свій одяг, який носила в школі. Подруги навчили її малювати обличчя, і вона стала милішою . Правда іноді могла переборщити з "красою" , але їй то дуже подобалось . З наведеними бровами та яскравою помадою , вона виглядала забавно. На вихідних вона їздила додому, допомагати мамі. Там на неї чекала менша  сестричка, з якою вона ділилась  тим що побачила і почула. Сестричка заздрісно відкривши рота, слухала про пригоди Анечки і теж хотіла йти в училище після дев'яти класів. Анна змінилась - вона стала усміхненою. Їй подобалось навчання та і викладачі були добрі , і не ображали її , а навпаки хвалили . Про шкільні роки вона навіть не хотіла думати , але іноді згадувала за Марину Василівну, як про щось єдине добре та світле.

Цікаво, як Марина Василівна поживає зараз? 

Після свого звільнення зі школи, де вчилась лялечка, Марина Василівна,  почала здобувати заочно нову освіту соціального педагога  і пішла працювати в центр сім'ї та молоді куди її давно запрошували старі університетські друзі, які там працювали.  Її дуже подобалась  нова робота - вона була соціальним працівником і здебільшого  займалась усиновленням - допомагала осиротілим дітккам, або ж  діткам, чиїх батькі позбавили прав ,знайти нову сім'ю. Багато її "підопічних" знайшли нових батьків, але й тут не обходилось без гіркого досвіду - дехто, з так званих опікунів, вважав, що дитина - це іграшка з магазину, яку можна повернути. Ох і мороки було з цими "горе-батьками".Судові справи, тяганина, яка  була  не до душі. Тут, на новій роботі,жилка справедливості  часто ставала в нагоді  молодому працівнику. Колеги її поважали і часто радились з нею з приводу різних питань .За свою першу освіту Марина Василівна не забувала - іноді на вихідних та вечорами займалась репетиторством з англійської - бажаючих було повно.Роботи було вдосталь ,  і жінка відчувала себе абсолютно щасливою - нарешті вона робить щось корисне для суспільства.І це її надихало . Своїх донечок вона виховувала  в любові  і вчила любити ближнього свого. 

Іноді вона згадувала лялечку та інших ,  "особливих " учнів .Вона надіялась що їх життя складалось якнайкраще , але , іноді, її чекало розчарування.  По роботі, вона стикалась з колишніми підопічними, які  виросли і створювали сім*ї, схожі на ті в яких росли.Неблагополучні.І до болю було шкода їх діток, які  ні в чому не винні.

Одного разу їй пощастило зустріти лялечку. Був зимовий вечір . Холодний вітер і відсутність снігу , розганяли передноворічний настрій. Марина Васлівна поспішала додому . Серед натопву перехожих  їй в очі кинулась дівчинка, з новорічними плакатами . Вона була вдягнена в  холодне , осіннє пальто, і осінні чобітки, і видно було як вона труситься від холоду. Але дівчинка не подавала виду, лише трішки підскакувала то на одній нозі, то на іншій.  Плакатів була така кількість , що  дівча не зуміла їх втримати і вони  розлетілись і впали на землю. Вчитель підбігла, аби допомогти дівчинці  , а та  все відмахувалась, мовляв,сама збере. Марина Василівна  її впізнала  - це була Анна . "Анечко, ти?" - радісно запитала вчитель."Марина Василівна, добрий вечір"- розгублено  промовила лялечка. В один момент дівчинка засоромилась ,що  зустріла когось зі знайомих. Вчителька міцно обняла  Анну . Розговорились . Лялечка змінилась  - підросла, повеселіла. Марина Василівна все розпитувала, а дівчинка розказувала. Спочатку не впевнено, а далі сміливіше відповідала на питання вчительки. Розказувала що має роботу, робить ремонти по квартирах  з двома  жінками  . Вони  дуже добрі до неї , і вона вважає їх кращими подругами.Вони її вчать всьому, і пригощають різними стравами, які вона ніколи не куштувала до цього. Вечорами лялечка підробляє , торгуючи плакатами  , іноді  носить їх по офісах - може хто купить .  Іноді купують, а іноді вигонять, бо вважають пустою тратою грошей,  але так вона заробляє на  новорічні подарунки для братиків та сестричок . " А як твій найменшенький братик?   Скоро піде в школу?" " Він вже не найменший, є ще менші"-  і Анна важко зітхнула. Вчитель замовкла і теж  зітхнула і співчутливо глянула на дівчинку. " Ти велика молодчина , я горжусь тобою ,Аню "-  з трепетом в голосі сказала Марина Василівна . Вона не хотіла прощатись з лялечкою. На прощання , вчителька , прикупивши добрий десяток  плакатів, залишила номер телефону  колишній учениці - якщо, раптом ,потрібна допомога. Пізніше лялечка додалась в друзі в соцмережах і Марина Василівна іноді могла бачити , як складається життя в Анни. Вона щиро раділа   за лялечку, що та змогла стати повноцінною людиною і позбулася ярликів, які їй так навішувало суспільство. Вона не зламалась. Вона змогла.