Я читаю тут історії жінок, які не знають, куди звернутися, бо їхні чоловіки опинилися на фронті без достатньої підготовки чи забезпечення. Це страшно. І ще страшніше, коли здається, що скаржитися небезпечно або марно.
І водночас це той самий форум, де ми дуже уважні до справедливості в дрібницях: можемо жорстко реагувати на неправильний опис товару, неточний розмір, відмову прийняти повернення. Там ми вимагаємо порядку і відповідальності.
І в мене виникає внутрішнє питання: чому в малому ми такі принципові, а у великому часто мовчимо? Це не звинувачення. Це спроба зрозуміти.
Можливо, у дрібному ми відчуваємо контроль. А у великому — страх або безсилля. І тоді енергія спрямовується туди, де безпечніше її проявити.
Я не проти допомоги. Я не проти підтримки. Я просто хочу зробити видимим саме це протиріччя — між нашою готовністю вимагати справедливості у малому і складністю ставити запитання у великому.
Мені здається важливим хоча б бачити цю конструкцію.
Коментар видалено