Як завжди, наші кашалотки цікавляться сумочками, вибором між двома платтями і чужим особистим життям.))
З днем народження!!!
Люблю багато Ваших віршів. А за цей, велике дякую!
Ліна Костенко. Вірш про бабусю
"Старесенька іде по тій дорозі..."
Старесенька іде по тій дорозі.Як завжди. Як недавно. Як давно.Спинилася. Болять у неї нозі.Було здров'я, де тепер воно?І знов іде... Зникає за деревами...Світанок стежку снігом притрусив.Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.Горить ліхтар, ніхто не погасив.Моя бабусю, старша моя мамо!Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!Якими я скажу тобі словами,що ти в мені повік не одболиш!Земля без тебе ні стебла не вродить,і молоді ума не добіжать.Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,і насіння у вузликах лежать.Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.А ті казки, те слово, ті сади,і так по крихті, крихті Україна -іде з тобою, Боже мій, куди?!Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.Зверни додому з білої доріжки.Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.Тоді був травень, а тепер зима.Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.А то пішла, й нема тебе, й нема...Старесенька, іде чиясь бабуся,і навіть хтозна, як її ім'я.А я дивлюся у вікно, дивлюся,щоб думати, що, може, то моя.
Svetlana_Poland 20 березня 2018, 13:30
Не говори печальними очима
Передмова:
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини...
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись
Svetlana_Poland 20 березня 2018, 13:31
мій улюблений, бачу вище є
sneguro4ka 20 березня 2018, 14:18
)))
lisenok_s_kleverom 20 березня 2018, 14:08 7
На злобу дня:
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
megera 20 березня 2018, 14:39
Як актуально і неприкрито((
sneguro4ka 20 березня 2018, 16:20 1
я хлопцям в ато скидала вчора, дякували)
Inna75 20 березня 2018, 14:46 2
Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи — як розкрита рана…
Inna75 20 березня 2018, 15:10
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
Inna75 20 березня 2018, 15:12 1
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
***
megera 20 березня 2018, 15:16 1
Про шипшину знаю, класний. Дякую, що нагадали.
Aleksandra25 20 березня 2018, 15:21 1
люблю этот
Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гойдалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев'яної Венеції.
Aleksandra25 20 березня 2018, 15:23
Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
такі були у іволг голоси!
А під вікном цвіли у нас троянди.
Не вистачало трішечки доби.
А по дашку прозорої веранди
ходили то дощі, то голуби..
Svetik78 20 березня 2018, 15:25
Обожнюю цей уривок з роману " Маруся Чурай"
…Ішов кобзар у нас через Полтаву.
Ну, обступили, просять, що кому, –
той про сирітку, той про давню славу,
той про Азов, а той про Кодиму.
І я стою. Отак стояла, скраю.
А він співав невольницькі плачі.
І раптом чую: "Орлику… Чураю!"
Я оніміла. "Орлику… Чураю!.."
Як я тоді наплакалась вночі!
Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він – орлик, він Чурай.
Тепер він з нами в радості і в сумі.
Збагнуло серце вражене моє:
пішов у смерть – і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб'є.
І десь в ті дні, несміло, випадково,
хоч я вже й пісню склала не одну,
печаль моя торкнула вперше
с л о в о,
як той кобзар торкав свою струну.
Aleksandra25 20 березня 2018, 15:28
а в детстве я услышала песни на слова Костенко в исполнении Ольги Богомолець.Иногда их слушаю
https://www.youtube.com/watch?v=k1PHZ3e1P30
Nataly1608 20 березня 2018, 15:58
Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м'ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття, -
я п'яна, п'яна, п'яна
на все своє життя!
Коментар видалено
Elenn 20 березня 2018, 16:03
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
sneguro4ka 20 березня 2018, 22:01 1
на лицо ужасные, добрые внутри)
Elenn 20 березня 2018, 22:58
О так.... підзабула :)
sneguro4ka 20 березня 2018, 23:05
:-)
sneguro4ka 20 березня 2018, 16:23 2
для мене, зі сльозами(((
На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся,а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
lisenok_s_kleverom 20 березня 2018, 17:23
Кружево, а не слова. Спасибо, что напомнили
sneguro4ka 20 березня 2018, 17:25
для мене цей вірш зупиняє час...
Sveta_Kop 20 березня 2018, 17:05 2
Очень душевно. Аж захотелось сборник ее стихов...
sneguro4ka 20 березня 2018, 17:26
купуйте, не пошкодуєте