Обцяний сюрприз для КК: перша казка з майбутнього циклу

Для мене наш Книжковий клуб став справжньою родиною, тому дуже хочу, щоб першими читачами моєї нової казки стали саме ви. :blush: Отже, вашій увазі, 

Вечір перед Різдвом був напрочуд тихим, навіть як для неба. Стемніло рано, і маленький круглячок-Місяць радісно викотився на небосхил. Зорі тихенько запалювали свої промінчики, очікуючи найдивовижнішої ночі в році.

А люди накривали столи, заносили дідухи до кімнат, збирали родини… У людей на Різдво було прийнято вертатись до батьківського дому, а ті, кому це з певних причин не вдавалось, усією душею линули до рідних.

Подивився на це Місяць, та й сумно йому стало: не приготувати у небі куті, не зібрати до купи двоюрідних сестер та братів під затишним крилечком тата-Сонця та Землі-мами.

- Агов, Місяцю! Чому сумуєш, свято ж іде?

- Та яке ж свято у нас тут, дядечку Марсе, що ви? То он у людей свято. А в нас?

- Ет ти… Хіба не знаєш, то ж бо люди дивляться на положення зірок, визначаючи Різдво. Он Полярна зірка бач як яскраво світить цієї ночі? Ніхто з людей не торкнеться куті, поки її сяєво не долетить до Землі. Бо в ніч, коли народилося Боже Маля, найяскравіше вона світила. Дивись, яка щаслива! А он і зорі, що дорогу Волхвам вказували, теж у ряд вишикувались. Ти ж навкруги поглянь, забув хіба?

Та ні, не забув. У цю особливу ніч він завжди близенько до Землі підходив, щоб дізнатись, що ж там діється. І сьогодні так, добре, хоч хмар нема.

- Синку-Місяцю, агов! - Тато-Сонце торкнувся його теплим промічиком. - Не сумуй, маю для тебе чудовий подарунок!

По променю на поверхню Місяця спустилась чимала зграйка жовтавих сонячних зайчиків, які, торкаючись до Місяця, враз ставали срібними.

- Тепер вони твої, матимеш своїх власних Місячних зайчиків. Але це ще не все. Ти знаєш, скільки тобі років? Якби ти був людиною, тобі було б десь 5. Тому лети на Землю, там ти на одну ніч станеш звичайнісіньким п’ятирічним хлопчиком і зможеш вдосталь погратись. У тебе є мрія?

- Тату-Сонце, я б дуже хотів покататись на гірці…

- То лети, чого чекаєш?

- Дякую! Дякую-ю-ю...

І Місяць полетів. Спустився у двір засніженого міста, на рученятка хукає - мерзнуть. А тут і майданчик поряд, а гірка яка височезна! З’їхав він раз, другий, третій - сміється щасливо.

Аж бачить, дівчинка маленька плаче. Сидить на гойдалці, ледь розхитується і плаче… Підійшов він, обережно за плече почіпав:

- А чи ти сама тут?

- Сама…

- А плачеш чому?

- Бо не захотів мене братик до бабусі відвозити на Різдво… Батьків у нас нема давно, то за мною братик доглядає, а це купу друзів навів, їдучих напоїв на стіл наставив… Каже роби що хочеш, не заважайся тільки… А в бабусі завжди на Різдво кутя, і пироги… Стривай, а ти хто такий, і чому сам тут поночі ходиш?

- Бо я Місяць. З неба злетів, хлопчиком став та й маю ніч на прогулянки по Землі.

- Оце так! Та ну, не може такого бути!

- А ти у небо поглянь!

- Та й справді, нема там Місяця…

- Он бач як в мене волосся срібним світиться, у земних діток так не буває, тільки я таким народився. - Скидаючи шапку, мовив малюк. - А знаєш, можу тобі зарадити. Свою мрію я здійснив - з гірки покатався, так що аж вітер у вуха залетів, то мабуть і досить з мене.

- Стривай, як то досить? Ще ж вечір тільки, до ранку далеко.

- Не можна допустити, щоб хтось лишався один на Різдво. Я повернусь на небо, пошлю тобі Місячних зайчиків, вони миттю домчать тебе до бабусі!

- Стривай, не треба, побудь ще трошки тут, я вже потерплю, в мене добрий братик, ото тільки іноді любить своїх друзів збирати, а так добрий… Не треба через мене свій час тратити… - Говорить, а в самої сльози-горошинки котяться, так їй сумно, що мусить Святвечір бути на вулиці.

- Не плач, я ж не плачу. - Втішав її Місяць і гладив заплакані щічки. А за мить - зник.

У небі стало світліше - Місяць повернувся на своє звичне місце, а від нього купка променів униз полетіли, зайчиками місячними стали, дівчинку підхопили і вмить до бабусі домчали. А потім знову у небо полинули.

- Маленька моя! - Вигукнула бабуся, обіймаючи онуку. - Я так вас чекала! А старший де, чому в дім не заходить?

- Та вдома він, з друзями… Мене Місяць до тебе доправив.

Розповіла дівчинка ту неймовірну історію, а бабуся обняла її та й каже:

- То він ще хлопчисько? Я ж думала, він дід!

- Та який там дід, хіба може трохи за мене старший…

- Сідаймо вже вечеряти, моя люба!

- Сідаймо! Бабусю, я така щаслива бути сьогодні поряд!

З тих пір щоночі на Різдво Місяць зникає з неба. Але не на всю ніч, а лише на трошки, бо щороку він хутко їде з гірки, а потім шукає на Землі тих, кому потрібна його допомога. А деякі дітки, до яких приходять спатоньки місячні зайчики, це знають, і кажуть мамам і татам: “Місяць народиться, і буде кататись на гірці!” А батьки, звісно ж, дивуються та навіть не здогадуються, що так воно і є.