У Верховину з дітьми. Вдалося))

Хочете пригод - створіть їх самі. Мені хотілося в Карпати. Цікава була культура і побут гуцулів. Куди ще для цього їхати, як не у Верховину, неофіційну столицю Гуцульщини? Писатиму багато, фоток мало. Хто думає, їхати чи ні, читайте і їдьте. 

Музеї, природа, гірська річка... Та чи цікаво там буде дітям? Страхи були різні, здебільшого, невизначені, неконкретні. Боялась, що не знатиму, куди йти і що дивитись. Тому перечитала про Верховину все і склала приблизний маршрут подорожі. Найскладнішим було лише купити квитки. Але все йшло так, як треба, а значить поїздка буде вдалою.

Отже, мімімум речей і взуття, 2 рюкзаки і вперед назустріч пригодам. Ми ні разу не були в Карпатах, а тому вже з вікна потяга від захвату сльози навертались на очі. 

1 день. Ворохта, вокзал. Звісно, там вже краса. Зорієнтуватись дуже просто. Сіли на автобус до Верховини. Година шляху з крутими поворотами - вже атракціон. Верховина уявлялась меншою. Будинки розкидані між горами й по них, і це створює незвичну для погляду красу. Заздалегідь забронювала кімнату у приватній садибі. Від вокзалу йшли хвилин 10-15. Черемош вразив красою. Але що говорити, все вражало красою. З дороги відпочили пару годин і пішли шукати оглядову вежу.

Це одне з визначних місць Верховини. Кажуть, з неї видно все місто. Підіймались довго, з відпочинками. Сиділи на траві, милувались природою, вітались з місцевими. Так, там  вітаються з усіма. Люди приємні і відкриті.

Стежка на вежу.

Кілька разів ми повертали не туди, але нарешті дістались вежі.

Вона здається низькою. Але насправді круті сходинки. До того ж, я страшенно боюсь висоти. Підіймаючись, я чиплялась за все, що можна і стояла на ній, боячись поворохнутись. Але з неї справді відкривається чудовий вид (на першому фото). Діти ж нічого не бояться і їм було цікаво "підкорювати вершини". Спустились ми тією ж дорогою, і я думала, чому немає вказівок. Виявилось, що ми пішли не так, як ходять люди, а як вздумалось нам самим)))

Дійшли до місцевого ринку, бо треба було поглядіти, що там є. Чаї, сири, вина, дерев'яні вироби, вишиванки, сувеніри - очі розбігались. Треба було повечеряти десь. Кортіло скуштувати місцеві страви. Юшка, книші з мандибурки, бануш - та все смачно. Находились до самого вечора. Ноги печуть. По дорозі додому Черемош. Підвісний міст, з якого стрибають прямо у воду. Там кам'янисте дно, глибина по пояс, та місцеві знають, куди стрибати. Діти просто покупались, і хоча вода холодна на дотик, та для купання вона тепла здавалась. Качки верховинські плавали поряд, зовсім не боючись людей. Помочивши ноги у прохолодній воді, втома не відчувалась. Можна було йти далі, та був вже вечір. Пішли додому. Перша ніч у Верховині. Спали, як кажуть, без задніх ніг.

2 день. Сніданки в нас були нашвидкоруч свої - вівсяні кашки, бутерброди. Ми випадково приїхали в той день, коли у Верховині свято - 600 років з дати першої писемної згадки про село. Мав бути концерт. Я подумала, що дітям то не має бути цікаво. Нас манив прапор. Прям навпроти садиби була гора, а на ній майорів прапор. Треба до нього дістатись. Фото не зробила, лише з відеоповідомлення. Збільшене.

Вирушили вивчати місцевість. Перейшли по підвісному мостику. Вже не так страшно. Йшли по лісу, по кущах вгору і вгору. Виходимо з лісу - а там вулиця. Звичайна вулиця, аптека, лікарня. В горі. Дивина!

Йдемо далі. Треба слухати, що каже гуглкарта. Вона вела по стежці, хай крутій, але стежці. "А, що ти там розумієш, гугл-карта? Чого нам йти по крутому схилу, якщо є плавний?" Пішли по рівному. Дійшли до приватного двору. Дороги вперед нема, назад далеко. Каже синок, та полізли навпростець. Дітям легко, мені важко. Полізли. Наче в сон потрапила, в якому лізеш на гору, а вона все вертикальніша робиться. Та видерлись. Як раз до прапора. Ото там краєвиди! Відкриваються ті гори, яких знизу не видно. А які ж вони гарні, коли огорнуті хмарами та синявою!

Там було жарко. Дуже. Тому кілька фото і вниз.

Тепер вже по стежці. З перепочинками. Додому перевдягтися і в центр, до людей. 

З нагоди 600-річчя Верховини багато музеїв були безкоштовними. В який піти, щоб дітям було цікаво? Фільм "Тіні забутих предків" ще не дивились. Ми де? У Гуцульщині, а значить йдемо в музей Гуцульщини. Багато кімнат - побутові інструменти, одяг, інтер'єр житла. Верховинці у свято одягнуті в національні костюми. Вони гарні, яскраві. Молодички у вишиванках, постолах, прикраси - згарди, силянки. Хлопці - з бартками (топірці), в кресанях. Стільки нових слів!

Ще були неймовірно гарні писанки, кімнати виробів сучасних майстринь, які можна було купити. 

Подивились, походили. На годиннику 15.30, а це значить, що лишається півгодини до закриття музею музичних інструментів Романа Кумлика. А це зовсім поряд, хвилин за 10 пішки. Побігли!

Музей знайшли швидко. Знаходиться він на 2 поверсі приватного будинку. Екскурсію проводила донька Романа Кумлика, засновника музею. Надзвичайно цікава розповідь! Дітям те, що треба. Їм можна було грати на тримбіті, дути в ріг, сопілку, окарину, дзенькати по цимбалах, бринькати на дримбі, танцювати, стрибати, все оглядати і запитувати все, що заманеться. Екскурсія затяглася більше ніж на півгодини. Цей музей варто відвідати, якщо відпочиваєте з дітьми у Верховині!

По дорозі назад ми, гуляючи, забрели на дитячий майданчик, потім зайшли повечеряти, і, звичайно, покупатися в річці, щоб зняти втому і повернутися на вечір до садиби. 

3 день. Йдучи до музеїв, треба поцікавитись, коли плануються екскурсії, щоб доєднатись до груп. Вирішили відвідати музей гуцульського побуту "Галєрія". Дізнались, о котрій екскурсія. Доєднались. Як же це автентично і цікаво! Це не просто оповідь екскурсовода, а взаємодія із слухачами. Цікаві факти про життя гуцулів, мову, звичаї. Дітям було зрозуміло і не нудно!

Аж ось раптово почався дощ, ливень, грім, блискавка. Довелось викликати таксі та їхати кудись обідати. Йти було неможливо. Після дощу пішли гуляти в центр Верховини знову, на ринок купити різні іграшки чи сувеніри. Так поруч є музей штопора. Треба йти. 

Прийшли, а там як раз починалась екскурсія. Яких там тільки штопорів нема. Півторитищі зібрано в колекції. Цікаві історії їх винекнення. Слухати власника - одне задоволення. Цікаво всім! Це те, що треба відвідати теж обов'язково.

І знову настав вечір, знову річка, втома, спати. Але це приємна втома. Діти жодного разу не скаржились і ми ходили стільки, що я три дні відчувала крепатуру.

4 день. Завтра треба їхати вже. В планах залишилось відвідати "Форельхіл". Діти марили тим, щоб вловити рибку і одразу ж її з'їсти. Нарешті діждались. Зателефонували, поцікавились, чи є вільні столики. Нас чекали. Але туди треба було йти далі, ніж до музею інструментів. А потім підніматись вгору. Це не проблема. Ми ж в горах, і тому це класно. Це круто, тобто крутий схил. Але ж яка краса навкруги! 

В обох дітей вийшло піймати рибку. Це такі емоції в них, таке щастя! Ми вирішили приготувати одну рибку, бо знали, що до риби йде гарнір, та й порції у Верховині дууууже щедрі скрізь. Кулеш, форель, салат, узвар і хліб - нам вистачило ще й лишилось. Смакота неймовірна! Але був дощ і ми не встигли поспілкуватися з тваринками власників. Форельхіл можна відвідувати щоразу і, здається, не набридне ніколи. 

Ну от, 4 дні - і все що планували, те й відвідали. Пішли гуляти по місту. Повечеряли десертами та й пішли на вечір готуватись до від'їзду. Та по дорозі Черемош - каламутний після дощу.

На фото просто вид з моста, не після дощу.

5 день. Приїхали у Ворохту. Заздалегідь заброньована кімната знаходилась дещо далеченько від вокзалу. Ну що ж, прогуляємось. Що сказати про Ворохту - така ж краса навколо! "За горами гори, хмарами повиті..." Ми не змогли гуляти в цей день, бо був страшенний ливень. Тому відпочивали. А ввечері пройшлися недалечко. Прут шумів так, наче його хто гнав. Цей звук такий приємний до слуху! 

6 день. Синок хотів подивитись на віадуки. Не проблема. Потяг уввечері. То пішли удень гуляти. Віадуки побачили, на ринок сходили, повечеряли, на потяг сіли. Діти у захваті, я теж. На питання, чи приїхали б ще, сказали так. Відвідали все, що планували. А ще ж є тури на полонини, прогулянки на конях, збір грибів і ще багато музеїв! Повітря приємне, люди щирі й відкриті, Верховина - чарівна й смачна! Це дійсно край, де серце ЙОкає!