Коли буду я навіть сивою, і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою, ще для когось відьмою, коброю. А між іншим, якщо відверто, то була я дурною і доброю. Безборонною, несинхронною ні з теоріями, ні з практиками. І боліла в мені іронія всіма ліктиками й галактиками. І не знало міщанське кодло, коли я захлиналась лихом, що душа між люди виходила забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
(с) #Ліна #Костенко #Ліна_Костенко #ЛінаКостенко
mamakupit 14 січня 2017, 23:30
Люблю Лину Костенко ))))
AlinkaVitaminka 14 січня 2017, 23:31
дуже гарно і ніжно...
mamakupit 14 січня 2017, 23:48 3
У своєму житті треба залишати місце й для свого життя. Така ніби проста істина, але можна вік прожити й не знати.
Ліна Костенко
Olya_lya 14 січня 2017, 23:33
Ну тебе мать сьогодні і поперло :)
AlinkaVitaminka 14 січня 2017, 23:34
о так)
Ckpenka 14 січня 2017, 23:46
Очень красиво
yayamp 15 січня 2017, 00:01
Лина Костенко... Хочется поклониться в ноги этой женщине- каждое произведение её это шедевр,каждое слово трогает душу
Sophia_125 15 січня 2017, 01:08
+1
Sofioksi 15 січня 2017, 00:21
Стиль Лины Костенко ни с кем не спутаешь)))
Талантище!!!
И очень в тему к жизненным реалиям настоящего времени!
NomadY 15 січня 2017, 00:31
Костенко і Ахматова - два генія) стиль з перших слів
NomadY 15 січня 2017, 00:38 1
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
AlinkaVitaminka 15 січня 2017, 00:39
ой, я такий релакс отримаю, коли її читаю, от як ножем по серцю, але так приємно....
NomadY 15 січня 2017, 00:48
кожне слово прямо в серце, я навіть не уявляю світогляд цеї людини
sssssss 15 січня 2017, 01:04 1
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди –
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Ira_in_love 15 січня 2017, 01:22
Перший вірш Костенко який вивчила в школі) і досі один з най-най)
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
Alya_analogi_Duplo 15 січня 2017, 04:31
Как здорово!!!!
Каждая строка!!!!
Lelia 15 січня 2017, 09:11
Як ніжно і сильно...