Моторошні казки. Е.Т.А.Гофман "Чужа дитина", Френк Стоктон "Людина-бджола країни Орн"

Потрапили до мене нещодавно 2 казки, які залишили незрозумілий післясмак... Написані вони двома різними авторами, які народилися з різницею в півстоліття: Френком Стоктоном та Ернстом Теодором Амадеєм Гофманом. Обидва писали досить дивні, похмуро-містичні, подекуди абсурдні оповіді. Я й досі не розумію свого ставлення до "Лускунчика". Мабуть, якщо б не любила балет, то й не переймалася б. До речі, як і "Аліса" Керолла теж досі не може ввійти в моє життя впевненими кроками, чи то, може, я не можу знайти дверей до її світу... Але однозначно байдужим залишитися неможливо, щось чіпляє свідомість і залишає безліч варіантів розмірковувань над абсурдністю цих історій. Хоча, може, це вибірково, і не всім (мені в тому числі) дано осягнути суть задуманого видатними майстрами пера.

Е.Т.А.Гофман "Чужа дитина" (ілюстрації Александри Кухарської-Цибух)

E.T.A. Hoffmann "Tajemnicze dziecko" (ill. Aleksandra Kucharska-Cybuch)

Форзац :sunglasses:

 Алегорична історія про те, як люди перетворюють реальність у казку, про гру уяви та паралельність буття. Життя та пригоди дітей барона фон Бракеля і чарівної дитини з казкової країни - символа нескінченної фантазії і самої природи, для мене особисто дуже перегукуються зі структурою "Лускунчика".

(фрагментарно з перекладу Є.Поповича (для видавництва "Школа", 2003)

Був собі колись один панок на ім'я Тадеус фон Бракель, і жив він у маленькому хуторі Бракельгаймі. То був його власний хуторець, що дістався йому у спадок від покійного батька, старого фон Бракеля. Крім нього, там жили ще чотири селянські родини і звали його своїм паном, хоч, як глянути збоку, він мало чим від них відрізнявся: і робив те саме, і вбирався так само...

Перед будиночком пана Тадеуса фон Бракеля зроду ніхто не почував того, що, буває, почуваєш перед великим замком: раптом замреш перед його високою брамою, на тебе війне з нього крижаним холодом, химерні кам'яні постаті, що стоять попід стінами, наче моторошна сторожа, втупляться в тебе мертвим поглядом, і тобі перехочеться заходити в замок, ти вже стоїш і думаєш: чи не повернутися й не піти геть? А тут тільки дійдеш до гаю, як стрункі красуні-берези простягнуть до тебе зелені гілки, ніби руки, привітно замахають ними й весело зашелестять:

— Ласкаво просимо під наше віття!

І ти вже наче вдома. Наче з ясних, мов свічадо, віконець, із темного плюща, який густо обліпив стіни до самого даху, тебе кличуть не докличуться милі, привітні голоси:

— Заходь же, заходь сюди, любий, стомлений мандрівниче, тут тобі буде гарно й затишно!

Одного дня пані фон Бракель устала дуже рано й спекла пирога, поклавши в нього більше мигдалю та родзинок, навіть у паску, а тому він і пахнув ще багато краще, ніж паска. Тим часом пан фон Бракель витрусив і вичистив свій зелений костюм та червоний жилет, а Фелікса й Кристліб одягли в їхнє найкраще вбрання.

— Не біжіть сьогодні до лісу, як завжди, — сказав дітям пан фон Бракель, — а сидіть тихенько в кімнаті, щоб ви були чисті й незамурзані, як приїде ваш вельможний дядечко, мій брат у перших.

Ясне, привітне сонце виринуло з туману й позолотило шибки, в гаю весело виспівували один поперед одного зяблики, чижі й соловейки. Кристліб тихо, задумливо сиділа біля столу. Вона то поправляла червону стрічку на сукенці, то пробувала щось плести, але те плетиво ніяк не хотіло посуватися далі. Феліксові тато дав гарну книжку з малюнками, проте хлопчик дивився не на малюнки, а в вікно, на чудовий березовий гай, у якому він щоранку по кілька годин бігав і стрибав, де йому заманеться...

— Ох, якби він приїхав, якби вже він швидше приїхав! — в один голос казали діти й мало не плакали з нетерплячки.

Аж ось на дорозі лунко затупотіли копита, й до будинку під'їхала карета, така розкішна, так щедро оздоблена позолотою, що діти отетеріли, бо ще не бачили такого дива. Візник відчинив дверцята карети, і звідти, спираючись на його руку, виліз високий худий чоловік, ступив крок і опинився в обіймах пана фон Бракеля. Він двічі легенько притулився щокою до його щоки й тихо прошепелявив:

— Бонжур, любий брате, тільки не треба церемоній, прошу тебе!..

Худий чоловік, який звався Ципріанус фон Бракель, був братом у перших Тадеуса фон Бракеля, але багато вельможнішим за нього. Бо, крім того, що пан Ципріанус мав титул графа, він ще й носив на сурдуті, і навіть на плащі, велику срібну зірку...

Фелікс бачив у своїй книжці намальованого короля, що носив таку саму зірку на грудях, а тому й вирішив, що дядько також став королем, коли має королівську відзнаку. Дядько тоді весело засміявся з його запитання й відповів:

— Ні, синку, я не король, але найвірніший слуга й міністр короля і керую багатьма людьми. Якби ти належав до графської лінії Бракелів, то, може, теж колись носив би таку зірку, як я, але ти тільки простий фон Бракель, і чогось путнього з тебе не вийде.

Фелікс нічогісінько не зрозумів із дядькових слів, а пан Тадеус фон Бракель вважав, що йому й не треба їх розуміти...

А далі сюжет розвивається по-гофманівськи :sunglasses: Але я про це помовчу :sunglasses:

Френк Стоктон "Людина-бджола країни Орн" (ілюстрації П.Лінча)

Frank R. Stockton "The Bee-Man of Orn" (ill. by P.J. Lynch)

Американський письменник Френк Стоктон найбільше шанований сьогодні за свою серію новаторських дитячих казок. У цій історії Людина-Бджола в пошуках відповіді на запитання щодо своєї сутності знову стає дитиною і зрештою виростає, щоб знову бути Людиною-Бджолою. Як вам такий сюжет? Суть історії в чому? Можливо, у тому, що не маючи докорів сумління щодо свого вибору вперше, ми просто знову приймаємо однакові рішення.Друге життя Людини-Бджоли змушує помізкувати над тим, чи могли ми стати зовсім іншими, ніж є насправді, якщо б мали дубль два. 

Кінець...