Зів'яле листя. Іван Франко

Рік української літератури

ПЕРШИЙ ЖМУТОК

(1886-1893)  

I. «По довгім, важкім отупінню…»  

По довгім, важкім отупінню

Знов тріскає хвиля пісень,

Неначе з-під попелу разом

Язиками блимне огень.  

Що щастям, спокоєм здавалось,

Те попелу тепла верства;

Під нею жаги і любові

Не згасла ще іскра жива.

Незгасла ще, тліла, ятрилась

Помимо сліз моїх роси;

Та вітер повіяв і попіл розвіяв -

Тепер ти огонь той згаси!

Ні, годі! Не буду гасити!

Най бухає грішний огень!

І серце най рветься, та вільно най ллється

Бурливая хвиля пісень!ДРУГИЙ ЖМУТОК

(1895)

IX. «Чому не смієшся ніколи…»  

Чому не смієшся ніколи?

Чи в твойому серці зима,

І горе зморозило душу,

Що сміху у горлі нема?  

Чому не смієшся ніколи?

Чи, може, лежить який гріх

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій - наче під осінь

Всміхається сонце у млі.

ТРЕТІЙ ЖМУТОК(1896)

XX. «Отсей маленький інструмент…» 

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий…

Один кивок… один момент…

І крові ключ кипучий…

Легенький крик… безсильний шепт,

А там - поклін покірний,

-Отсе весь лік, отсе рецепт

На весь мій біль безмірний.  

В отсей маленький інструмент

Кладу маленьку кулю

І замість любки на момент

Його до серця тулю.

Один кивок… легенький гук,

Неначе свічка здута,

І він з моїх упаде рук,

І з мене спадуть пута.  

Один момент - хіба ж се гріх?

І пощо так страждати?

Марний комар, пустий горіх,

Та й пощо заважати?

Ядро завмерло - геть марну,

Порожнюю лушпину!

Один кивок! За мить одну

Навіки я спочину.

ПЕРЕДМОВА Герой отсих віршів той, що в них виявляє своє «я», небіжчик. Був се чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя. Доля звичайно кепкує над такими людьми. Здається, що сил, спосібності, охоти до праці у них багато, а проте вони ніколи нічого путнього не зроблять, ні на що велике не зважуться, нічого в житті не доб’ються. Самі їх пориви не видні для постороннього ока, хоч безмірно болючі для них самих. Оттим-то, вичерпавши сили в таких поривах, вони звичайно застрявають десь у якімсь темнім куті суспільного життя і токанять день поза день, заважають собі й другим. Герой отсих віршів скінчив трохи щасливіше: раз у своїм житті здобувся на рішучий крок і пустив собі кульку в лоб. Причина сеї несподіваної рішучості нікому не була звісна, бо наш бідний приятель не мав звичаю нікому говорити про свою особу, про свої плани, надії або терпіння. Тільки в кілька місяців по його смерті припадком дістався мені в руки його дневник - пом’ятий та поплямлений зшиток, писаний прихапцем, ночами. Я неохітно взявся читати його і довго мучився, поки дочитав до кінця. Дневник писаний був безладно; були се переважно ліричні оклики, зітхання, прокляття та бичування себе самого, а оповідання про факти дуже мало. Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй непотрібний), а потім мучився своєю любов’ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж. Тоді він покінчив з собою. Виміркувавши отсю фактичну основу дневника, я почав уважніше прочитувати поодинокі його частини. Багато там було недотепної мазанини, багато немудрого філософування та незрозумілих докорів,- та серед тої полови попадалися місця, повні сили і виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покійний приятель, хоч загалом не сильний у прозі, видобував із своєї душі правдиво поетичні тони. Отсі місця робили на мене сильне враження. Вдумуючися в ситуацію, в духовий настрій автора дневника, я пробував передати ті місця віршованою мовою і пускаю їх отсе в світ.Пощо? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, розпукою та безрадністю? У нас і без того сього добра так багато! Та хто його знає,- думалось мені,- може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності? Мені пригадався Гетевий Вертер, і пригадалися ті слова, які Гете написав на екземплярі сеї своєї книги, посилаючи її одному свойому знайомому. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню: Sei ein Mann und folge mir nicht nach! (Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом! (нім.).

12 коментарів

  • le313 22 серпня 2020, 00:12

    Оцініть книжку за п'ятибальною шкалою, де:
    5 — книга вразила, залишила глибокий слід, обов'язкова до прочитання);
    4 – нормальна книжка, варта вашої уваги, якісний продукт;
    3 — досить посередня книга: читається нормально, але як прийшла, так і пішла, безслідно;
    2 – ледве змусила/змусив себе дочитати;
    1 — жахлива книга, не змогла/зміг прочитати більше кількох сторінок(.

    Зображення
  • le313 24 серпня 2020, 23:10

    4. Бо зовсім не зрозумілі мені теперішній такі душевні муки. На щастя.

  • le313 22 серпня 2020, 00:13

    Моє загальне враження від книжки

    Зображення
  • le313 24 серпня 2020, 23:18

    Весь час думала про те, чи цю збірку пропонують читати школярам і як на емоційних підлітків така поезія впливає :thinking:

  • le313 22 серпня 2020, 00:13

    Поезії зі збірки, якими хочеться поділиися

    Зображення
  • le313 24 серпня 2020, 22:47

    VII. «Не можу жить, не можу згинуть…»
      
      
    Не можу жить, не можу згинуть,
    Нести не можу ні покинуть
    Проклятий сей життя тягар!
    Ходжу самотній між юрбою
    І сам погорджую собою…
    Ох, коб останній впав удар!
      
    Не жаль мені життя ні світа,
    Не жаль, що марно кращі літа
    У горі й праці протекли.
    Пропало все! Та й що ж? Пропало!
    А що ж передо мною стало?
    Безодня, повна тьми і мли.
      
    Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,
    Що тягну, мов той віл на шиї,
    Отсе вже більш як двадцять літ -
    Зовсім як хлопчик той, сарака,
    Прутком по бистрій хвилі швяка,-
    Чи з того є на хвилях слід?
      
    Даремно биться, працювати,
    І сподіваться, і бажати!
    Пропала сила вся моя.
    Лиш чорних мар гуляє зграя
    І резигнація безкрая
    Засіла в серці, як змія.

  • le313 24 серпня 2020, 22:50

    X. « Надходить ніч. Бо­юсь я тої ночі!..»
      
      
    Надходить ніч. Бо­юсь я тої ночі!
    Коли дов­ко­ла світ увесь зас­не,
    Я тільки сам замк­нуть не мо­жу очі:
    Загиб спокій, і сон ми­на ме­не.
      
    Я сам сид­жу і ри­юсь в своїй рані,
    І пла­чу й ту­жу, пла­чу і кле­ну,
    І мрії всі ле­тять, біжать, мов п’яні,
    До неї! Ба­чать лиш її од­ну.
      
    І ба­читься, що з мріями оти­ми
    Й ду­ша моя ле­тить із тіла геть;
    І щось, не­мов кри­латі се­ра­фи­ми,
    Несе її - і чую я їх лет.
      
    До ме­не ж безг­ра­нич­ная три­во­га,
    Бліда роз­пу­ка підсідає вмить,
    І чорні ду­ми, мов з фор­ту­ни ро­га,
    На ме­не ллє, щоб світ мені затьмить.
      
    І ба­читься, що я в якійсь бе­зодні,
    Де хо­лод, слизь і вітер, тем­но скрізь,
    І ви­ють звірі, люті та го­лодні,
    І стог­не бір, і гіллям б’ється ліс.
      
    Ось на роз­путті я стою пус­то­му
    І весь трем­чу, га­дю­ка сер­це ссе,
    Не вид­но шля­ху, тільки го­лос гро­му
    Якусь пог­ро­зу ди­кую не­се.
      
    І я без­сильний, хо­рий, і уто­ма,
    Мов мли­но­ве каміння, тис­не грудь,-
    Бездомний - я ба­жав би бу­ти до­ма,
    В теплі ба­жав би, в щасті відітхнуть.
      
    Я, що так дов­го, га­ря­че ко­хаю
    І за лю­бов знай­шов по­гор­ду й глум,
    Бажаю хоч на хви­лю бу­ти в раю,
    Обнять те­бе, ціль моїх мрій і дум.
      
    Обнять те­бе, до сер­ця при­гор­ну­ти,
    Із твоїх уст со­лод­кий нек­тар пить,
    В твоїх очах ду­шею по­то­ну­ти,
    В твоїх обіймах зги­нуть і ожить.
      
    Та дощ січе, скри­пить об­мок­ле гілля,
    Вихри ре­вуть: «Дар­ма! Дар­ма! Дар­ма!»
    І за­рев­ло ска­же­не бо­жевілля
    У серці: «Ні! Чи ж ви­хо­ду не­ма?
      
    Ні! Му­сить буть! Не хо­чу по­ги­ба­ти,
    Не знав­ши хоч на хви­леч­ку її!
    Хоч би прий­шлось і чор­ту ду­шу да­ти,
    А спов­няться ба­жан­ня всі мої!»
      
    І чую, як при тих сло­вах із ме­не
    Обпало щось, мов лис­тя, мов кра­са,
    А щось вли­ло­ся тем­не і сту­де­не,-
    Се віра в чор­та, віра в чу­де­са.

  • le313 24 серпня 2020, 23:08

    ЕПІЛОГ
      
      
    Розвійтеся з вітром, лис­точ­ки зів’ялі,
    Розвійтесь, як ти­хе зітхан­ня!
    Незгоєні ра­ни, нев­ти­шені жалі,
    Завмерлеє в серці ко­хан­ня.
      
    В зів’ялих лис­точ­ках хто мо­же вга­да­ти
    Красу всю зе­ле­но­го гаю?
    Хто взнає, який я чут­тя скарб ба­га­тий
    В ті вбогії вірші вкла­даю?
      
    Ті скар­би най­кращі душі мо­ло­дої
    Розтративши мар­но, без тя­ми,
    Жебрак оди­но­кий, на­зустріч не­долі
    Піду я сум­ни­ми стеж­ка­ми.

  • le313 22 серпня 2020, 00:16

    Про свої стосунки із Франком розкажіть розгорнуто в окремому дописі #мій_Франко або коротко у цій гілці

    Зображення
  • le313 24 серпня 2020, 23:23

    Дуже добре пам'ятаю, як вчителька літератури позичила мені почитати "Перехресні стежки" і у якому захваті від книжки я була. Після школи читала їх ще раз. І "Сойчине крило" чомусь врізалось у пам'ять (читала у збірці любовних творів різних українських авторів дорогою у Запоріжжя). З поезії добре пам'ятається те, що поклали на музику. Загалом Франко для мене ще одна незвідана планета.

  • Olga08 22 серпня 2020, 13:34 1

    Дякую Вам, за цікаві пізнавальні дописи:hugging::rose::cherries:
    Я ще поки слабенько знайома з творами Франка, так лише шкільна програма та дитячі(хоча вони такі дитячі, як і казки Андерсона:smirk:). Збираюсь взяти Франко від А до Я, але ж знову не для себе для дітей більше:grin:

  • le313 22 серпня 2020, 13:53 1

    :gift_heart: будь ласка! Також мрію зібрати серію від А до Я. Дуже влучно про дитячі казки :laughing: Відкриваю для себе авторів разом із дописами. Так гарно, що можна поговорити з однодумцями, а заодно відкрити для себе багато нового. Взаємно дякую Вам за цікаві, корисні, українські! дописи. :sunflower:

Для комментирования нужно войти или зарегистрироваться

Повернутися до Клубу