❤️ Прохасько + Кіяновська ❤️

Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лауреатів премії 2020 року.

У номінації “Література” цьогоріч два переможці: львівська поетеса Маріанна Кіяновська з книгою поезій “Бабин Яр. Голосами”

та 

фраківський письменник Тарас Прохасько зі збіркою есеїв “Так, але…”.

Вірші Маріанни Кіяновської — це своєрідні монологи жертв трагедії в Бабиному Яру або її свідків, глибоко психологічні та складні змістовно. До сприйняття цих творів потрібно бути готовими — емоційно та інформаційно.

У книзі використані, зокрема, ескізи Ади Рибачук і Володимира Мельниченка для проекту пам’ятника жертвам Бабиного Яру.

Збірка есеїв “Так, але…” Тараса Прохасько стала книгою року-2019 BBC (номінація “Есеїстика”). Це історії, які з перших сторінок формують цілісну тему — як важливо відчувати і чути, це оповіді про родину та спогади. Письменник з любов’ю і трепетом описує Карпати і Західну Україну.

***

(Фото книжок і сторінок з інтернету, текст новини також :upside_down:)

***

Сьогодні моя фб-стрічка розказує цю суперкруту новину і мене розриває від радості й гордості! Ні першу, ні другу книжки я не читала, але ніжно люблю цих авторів, тішуся ними, тішуся з ними, тішуся за них!

Прохасько моя дууууже давня любов, ще зі студентських років. Донедавна він був єдиним, чиї книжки чекала з нетерпінням і готова була їхати через ціле місто, щоби якнайшвидше купити (ну так, тоді в мене ще не було дітей:wink:).

"09. 12 Я за те, щоб більшість провин прощати. Я за те, щоб не ділити суспільство на винних і невинних. Але… Сьогодні я зіткнувся з виявом того, що мене налякало десять років тому. Було все так. Була українська революція. Ми, львівські студенти, робили якусь дуже ризиковану акцію в Києві. Проти нас вийшов підрозділ омону. Це страшно, але для більшості з нас було звичним. Того дня в міліції з’явився сумнів. Вони не почали відразу бити. Кількох керівників студентського загону, і мене в тому числі, запакували до автомобіля і привезли до найвищого керівництва силових структур Києва. Там були такі люди, прізвища яких тоді були символами насильства, а сьогодні їх не варто називати, бо вони представляють найвище керівництво країни. І от тоді в тій бесіді десять років тому я раптово зрозумів – настане такий час, за який ми власне боремося, коли мені доведеться доказувати таким от особам свою прихильність до Української незалежної держави. Я зрозумів, що ні мої абсолютно українські переконання, ні безсумнівне патріотичне виховання, ні те, що роблю я тепер, щоб та Україна була, ні те, що робили всі в родині, – ніщо не захистить мене від ситуації, коли доведеться цим самим генералам і їхнім людям доказувати, що я – за Україну і за державність. Це абсурдно, але саме такі абсурдні речі переважно справджуються. І сьогодні я це відчув уже як реальність. Я за те, щоб прощати, я проти того, щоб робити ревізію біографій, але я хочу, здається, цілком нормального – щоб прощені розуміли, що їх простили, щоб винні знали, що вони винні і не помножували своєї провини. Я не хочу доказувати людям, які свого часу не знати що витворяли, що я за цю країну і за цю державу. Не хочу, щоб колишні вороги вирішували, що я зробив для свого народу. І не хочу нічого відповідати хлопчикам із спецслужби, які були комсомольцями до останнього, а тепер обороняють безпеку моєї країни. Навіть якщо я програв найбільшу гру у своєму житті і сталося не зовсім так, як ми хотіли, я і мої колишні соратники не повинні думати про те, як викрутитися від нападів фарбованих лисів і панів коцьких."

(© Тарас Прохасько, зі збірки "FM Галичина")

Кіяновську по-справжньому відкрила для себе минулого року. Любов-любов. Вона така, що бракує сили, знань і людських можливостей, щоби осягнути і збагнути.

"* * *

Незримий, як зозулина провина,

Іде годинник – швидше, аніж час.

Минаєніч, як світу половина,

І тінню проминає нас – крізь нас.

Атой, що вічно відчиняє двері,

Предивний птах з незапахом землі,

Зненацька проступає на папері

Зі струпами на кожному крилі.

2002

* * *

Діаманти суцвіть у короні князівни броду.

Явдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.

Титриваєш, як бог, твориш землю і твориш воду

У долонях, з яких я спиваю суничні повені.

У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,

Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.

Я між ними – одна із сущих, і я крилата.

І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.

2002

* * *

Умащена туманами, твоя,

Вже за межею, ще перед порогом,

Із теплих рук випорскую – змія,

Без одягу, без страху, без нічого.

Напийся мною. В цих заплавах птиць

Роками сподіваються на зливу.

Лежу– можливо, надто горілиць –Приборкано, смиренно і щасливо.

І котить жовте сонце скарабей,

В зеніті зупиняючись неначе.

І ти цілуєш із моїх грудей

Живу солону сокровенність значень.

2002"

(© Маріанна Кіяновська, з антології "МЕТАМОРФОЗИ. 10 українських поетів останніх 10 років")