Йоанна Ягелло,

Хочу розповісти про одну з найяскравіших книжок для підлітків і про підлітків. У книжці польки Йоанни Ягелло розповідається про дружбу двох "аутсайдерів", життя яких назвати легким аж ніяк не можна! Мама 14-річного Фелікса змушена поїхати за кордон працювати, тож хлопцеві доводиться не лише вчитися в школі, а ще й доглядати 10-річну сестричку (яка ще той фрукт!) і займатися домашнім господарством. На біду, ще й бабуся, з якою залишилися діти, потрапляє до лікарні. Невідомо, що було б, якби Фелікс не познайомився у школі зі своєю ровесницею, Отилією, яку всі кличуть Оптою. Опта - від Оптимізм, бо дівчина його так і випромінює! Та це не значить, що в неї немає своїх негараздів. Хтось сказав, що найкращий спосіб забути про власні проблеми - допомогти комусь вирішити чужі. І це, схоже, правда. Фелікс і Опта підтримують одне одного у важкі хвилини і, здається, їхня дружба здатна перерости у щось інше... 

Додам, що книжку, щойно вона з'явилася, прочитав мій син, якому тоді вже виповнилося 14. Його враження: "Нормальна книжка!" - це однозначне схвалення. Останнім часом не дуже виходить обговорювати з ним прочитане: відповідає коротко, тож я звикла: Нормально - значить, книжка справді гарна. Ну, все решта - це "фігня". А як Ви обговорюєте книжки зі своїми підлітками?

Автор: Яґелло ЙоаннаПереклад: Ярослава Івченко Рік видання: 2017 p. Обкладинка: Тверда Вік: 13-16 роківК-ть сторінок: 216

Придбати книжку найпростіше тут: https://urbino.com.ua/p571757905-zeleni-martensi.html

***

...мама вперше поїхала до Німеччини. Мені тоді було дванадцять, а зараз чотирнадцять. Ми залишилися з бабусею й жили досить непогано. Мама там доглядала якогось дідуся й за місяць заробила стільки, що ми заплатили частину боргу за помешкання. Ще вона купила комп’ютер і нову пральну машину, бо стара зламалася, і загалом виглядало на те, що настали нові, кращі часи.Вона мала поїхати ненадовго, когось там заміняла. Але потім подалася знову. І частіше її не було, ніж була. Ми якось давали собі раду, доки бабуся не захворіла. Вона ледве дибає і їй потрібно купу бабла на ліки, і тепер мама каже, що тим більше змушена їздити на роботу. Стало фігово.

– Сміття хоча б винеси, – кажу я Віці, а вона дивиться на мене спідлоба.– Ти ж бачиш, що я уроки роблю. Тобі чудово відомо, що в четвертому класі вимоги суворіші.– Ти ж не вчиш, а граєш.– Не граю. Я перевіряю на ФБ, що було з математики.

Я бачив, що вона грає. Я можу відрізнити, але не маю сил сперечатися з нею. Починаю мити посуд, сподіваючись, що це вижене сестру до своєї кімнати, бо чесне слово, мені навіть бачити її вже не хочеться. Нічого не робить і на все плювати хотіла, ніхто її не виховав, то й мені навряд чи вдасться. Я б хотів, щоб мама повернулася й зайнялася цим всім.Віка не виходить, тільки вдягає навушники, щоб не чути галасу миття. Щось вона таки їла, бо я намагаюся відмити каструльку від киселю. Звичайно, їй не спало на думку залишити мені хоч трохи. Цікаво, чи бабусі принесла… І чи бабуся взагалі щось їла.

– Віко…Вона робить вигляд, що не чує, але я намагаюся докричатися крізь навушники, адже навіть з ними щось там чути. Я трясу її й вириваю з вух навушники.

– Ай! – пищить вона. – Боляче! Лапи забери!

– Чому ти зжерла кисіль і нічого не лишила?

– Лишила, – відповідає. – У холодильнику. – Я пропонувала бабусі, але вона не хотіла.

А я вже було подумав, що в неї є до мене чудові сестринські почуття. Ну, але принаймні для бабусі щось зробила.

– Можеш з’їсти, якщо вона не буде, – ласкаво дозволяє Віка. 

Піду до бабусі. А ні, не піду, вона хотіла подрімати. Чорт, мене це непокоїть, бабуся завжди була на ходу, я ще ніколи не бачив, щоб вона спала вдень. Я не знаю, що робити. Змусити її піти в поліклініку, а може, викликати лікаря? Намагаюся подзвонити мамі, але вмикається автовідповідач. Зараз вона працює в такого одного, де погане мобільне покриття. Я піднімаюся сходами, тихенько прочиняю двері і чую, як бабуся похропує. Якщо спить, то, мабуть, усе гаразд. Повертаюся до посуду. Віка, звичайно ж, сміття не винесла. Я ставлю на сушку останні тарілки й міцно зав’язую мішок. Ніби із запахом полуниці, але, як на мене, й так страшенно смердить. Зношу мішок униз. Щиро кажучи, на сьогодні з мене досить. Згадую дівчину, із якою познайомився на стадіоні, та її усмішку. Цікаво, чи вона так само би посміхалась, якби їй щодня доводилося миту гору брудного посуду?