Pérou, Одне з найсильніших вражень від подорожей.

Одне з найсильніших вражень від подорожей — відкриття Мачу-Пікчу, загубленого міста інків.Дістатися до Мачу-Пікчу — завдання не з легких! Це диво світу треба заслужити: «загублене місто» інків, відкрите заново трохи більше століття тому, заховане у важкодоступній гірській місцевості, куди можна дістатися лише потягом або пішки. Задля збереження цієї пам’ятки тут діють суворі правила відвідування, і, опинившись там, розумієш: ти — один із небагатьох щасливчиків, яким вдалося пройти через складний процес планування, необхідний для цієї подорожі! Але ж яке це величне місце — безперечно, одне з найсильніших наших вражень від мандрівок…Нам довелося забронювати вхідні квитки на сам Мачу-Пікчу через офіційну платформу, ретельно вибираючи найкращі часові проміжки. Ми намагалися уникати неділі — як і рекомендували, оскільки кажуть, що тоді більше місцевих туристів (хоча я сумніваюся, чи це насправді правда, враховуючи, що існує щоденне обмеження на кількість відвідувачів) — і ми намагалися вибрати оптимальний час, зважуючи такі фактори, як рівень натовпу та якість освітлення на місці.

Потяг прямує крізь дивовижні краєвиди, слідуючи за руслом річки Урубамба, що прокладає собі шлях крізь гори. На певній ділянці шляху дороги відсутні, тож потяг залишається єдиним сполученням між Ольянтайтамбо та Агуас-Кальєнтес. Протягом цієї 44-кілометрової подорожі, під час якої перепад висот сягає 800 метрів, рослинність поступово змінюється. Ви залишаєте позаду флору, характерну для високогірних плато, і, прибувши до Агуас-Кальєнтес, несподівано опиняєтеся серед тропічних рослин; тут значно вологіше, проте дихається легше, ніж у Пуерто-Мальдонадо.

Ми дозволяємо всім зробити фотографії, а потім зупиняємося на хвилинку, щоб помилуватися краєвидом гір і річки внизу. Інші пасажири — переважно з Південної Америки, а саме з Колумбії.Ми ж користуємося нагодою і виходимо на балкон, звідки відкривається чудовий вид.Ми справді вражені вмінням наших попутників із Південної Америки створювати настрій — яка ж у них енергія!)

Джунглі справді густі, і помічаєш, що на деревах над річкою ростуть квіти.ми прибуваємо на станцію в Агуас-Кальєнтес, також відомому як Мачу-Пікчу-Пуебло. Містечко межує з річкою Урубамба й тулиться глибоко серед високих гір; можна собі уявити, що на самій вершині однієї з цих гір.

розташована історична пам’ятка.

Гіди пропонують свої послуги туристам, які стоять у черзі, тож ми вирішуємо найняти одного з них, щоб отримати додаткову інформацію під час огляду. Гід із нього, чесно кажучи, не найкращий: він погано володіє англійською, а наші знання іспанської — досить посередні, тому його пояснення виходять дуже спрощеними. Базову інформацію ми, звісно, ​​отримуємо, але ставити запитання й отримувати на них чіткі відповіді виявляється складно. Вгору один за одним піднімається близько десяти автобусів; після прибуття нам доводиться знову ставати в чергу — аж до часу, зазначеного на наших квитках . Ми неймовірно схвильовані! Нарешті завершився шлях до входу в Мачу-Пікчу — один із найбільш очікуваних моментів для будь-якого мандрівника. Уздовж стежок, що ведуть до цитаделі, росте багато квітів.

Місто інків відкривається поступово, у міру того як піднімаєшся стежкою.Стежка  веде нас просто до виступу, з якого відкривається найкращий вид на загублену цитадель інків. Ми затримуємося там надовго, споглядаючи краєвид і закарбовуючи його у своїй пам’яті.

Цитадель дуже велика, але саме її розташування в екстремальних умовах надає їй такої гармонії. Гори на задньому плані, річка Урубамба та джунглі — усе це разом створює непереборну привабливість Мачу-Пікчу.

Ми продовжуємо огляд території, прямуючи до мосту інків, що розташований приблизно за двадцять хвилин ходьби від виступу. Стежка проходить краєм урвища; вона вузька й не надто надійна — точно не підходить для дітей, — проте краєвид цілком виправдовує докладені зусилля. Звідси відкривається приголомшливий вид на долину Урубамба.

Нам не хочеться йти, тож ми залишаємося ще на деякий час, споглядаючи з цієї високої точки чудовий краєвид і вдивляючись у деталі,cільськогосподарські тераси, зокрема, надзвичайно круті; з огляду на наявність невеликих східців і стежок для спуску, краще, щоб ви не боялися висоти…

Наближаючись до входу в загублену цитадель, ви бачите кам’яні будинки, що колись слугували прихистком для інкської знаті — тих, хто вдихнув життя в це місто. Як не дивно, Мачу-Пікчу було збудовано лише за кілька десятиліть до приходу іспанців, і проіснувало воно зовсім недовго. Воно також слугувало притулком для інків, які тікали від війни, — що, на жаль, зрештою і призвело до загибелі міста.Біженці з Куско — переважно жінки й діти — принесли із собою європейські хвороби, і все населення Мачу-Пікчу, ймовірно, загинуло, так і не вступивши в бій із загарбниками. Згодом цитадель поринула в забуття. Яка неймовірна історія....

У Мачу-Пікчу, яке, ймовірно, було місцем звернення з молитвами до богів, є кілька визначних споруд. Серед них — Храм Сонця та Храм Місяця. Крім того, релігійні будівлі розташовані в ідеальній відповідності до точок зимового та літнього сонцестояння.

Схоже, що каміння, використане для будівництва, походить із самої гори; його не привозили з кар’єру, як це було в інших місцях у Священній долині. Є ділянка, де лежать масивні кам’яні брили — ймовірно, призначені для продовження будівництва. З вершини однієї з них за нами спостерігає кролик.;)

На сільськогосподарських терасах досі можна побачити лам, що пасуться на траві. Ці тварини здичавіли після того, як їх завезли сюди близько п’ятдесяти років тому. Тепер вони живуть у спокої, а також слугують однією з атракцій Мачу-Пікчу. У глибині комплексу розташована ділянка для агрономічних досліджень — подібна до тієї, що є в Мораї у Священній долині, — де на терасах випробовували найкращі методи.

вирощування різних видів рослин.

Прибувши до Агуас-Кальєнтес після подорожі, що тривала трохи більше пів години, ми висадилися перед статуєю правителя інків, якого супроводжують кондор і пума

Ми вирішуємо залишитися на оглядовому майданчику, чекаючи, поки розсіється туман. Нашу увагу привертає одна з лам, що стоїть, повернувшись обличчям до краєвиду. Вона жує траву й, здається, зовсім не переймається нашою присутністю — навпаки, вона залишається цілком спокійною, продовжує жувати й навіть дозволяє нам гладити  її.

Треба визнати, що вранці освітлення ідеальне — краще, ніж учора в другій половині дня, коли сонце було у нас за спиною. З іншого боку, тут неймовірно людно, і атмосфера зовсім інша.

Надеюсь понравилось.Всем добра,родной мой Кашалот)