Школа у Польщі. Як вона змінювалась

Очевидно, що тема освіти хвилює багатьох батьків. я сама багато читаю про школи, садочки, вузи інших країн, адже цікаво усе від того як облаштований клас, за чиї кошти купуються підручники, як мотивують батьків та вчителів. Ми хочемо багато змінити, адже школа з гарною матеріальною базою і доброзичливим для дитини середовищем - це мрія батьків. Як змінювались польські школи - про це наступний матеріа, я вибрала лише найцікавіше із статті

Хто захоче, прочитає повністю за посиланням.

Що мене вразило:

1. Батьки не пасивні спостерігачі, а активні учасники шкільного процесу (в т.ч. критики) і це прописано у законодавстві.
2. Третина!!! місцевого бюджету спрямовується на освіту!
3. Освіта фінансується з кількох джерел, включаючи зовнішні.
4. Вчителі мають свободу у виборі підручників.
5. Немає ані обовязкових підручників, ані програм навчання, є обовязковий мінімум знань.
6. Школи  та гімназії закріплені за окремими районами, деживеш - там і навчаєшся (як в США, про що нещодавно писали).
7. Школи в сільській місцевості можуть бути передані в приватне управління, або об"єднанню місцевих мешканців, часто частково обслуговуються громадою на волонтерських засадах.
8. Навчання в приватних школах оплачують не батьки, а держава.

Думаю, що частково дану реформу органів місцевого самоврядування в Україні планують накласти на реформу освіти. Ідея цікава, особливо для сільскої місцевості, але за умови гарного фінансування та активної позиції батьків.

Польський війт Марія Батизька-Войцик може годинами розповідати про освіту у своїй ґміні. Саме на освіту її команда зробила ставку ще на наприкінці 90-х.

Тепер усі 5 публічних шкіл ґміни Лєшноволі – саме так називають неприватні школи у Польщі – потрапляють до невеликого 4-відстоткового прошарку найкращих шкіл Польщі.

Лешноволя об'єднує села поблизу Варшави. По суті, це передмістя польської столиці, хоча й зі статусом сільської ґміни – бо об'єднує лише села.На її території працює близько 5 тисяч підприємств, податки з діяльності яких залишаються саме в ґміні – і з них вона ремонтує свої об'єкти, утримує школи, лікарні, пам'ятники архітектури тощо.

Тож у Лешноволі достатньо грошей, аби дозволити собі витрачати більше третини всього свого річного бюджету на освіту. Рішення витрачати так багато вона пояснює просто – бо освіта є пріоритетом: "Прокладення каналізаційної труби можна притримати, але якщо щось не встигнути в освіті, то виправити це буде дуже важко". "Те, що було тоді й зараз – це небо і земля. Ми одразу взялись ремонтувати усі школи", – каже війт.

Насправді з латання дірявих дахів і потрісканої підлоги тоді розпочинали усі ґміни, які взялись управляти школами на своїй території.

І вже за перші роки від старту реформи контраст між матеріальним станом шкіл, які управлялись ґмінами, і тими, якими ще опікувалось Міністерство національної освіти, став разючим. Ґміни могли створювати і ліквідовувати школи і дитячі садки, організовувати дозвілля школярів і їхнє розвезення по домівках – усе це тепер стало компетенцією і обов'язком органу місцевого самоврядування.

Польський досвід реформи широкими мазками

У Польщі реформа освіти проходила не окремо і не відірвано від інших. На момент її старту вже завершувався процес створення нових адміністративних одиниць – ґмін, повітів та воєводств, і зміни в системі освіти були одним з елементів перетворення держави.

Найменша у цій системі – ґміна (умовно кажучи, в українській системі це "громада"), далі йдеповіт (умовно кажучи в українській системі це "район"), найбільша – воєводство (як українська "область").

Нині за початкову освіту (1-6 клас) і гімназійну (6-9 клас) відповідає саме ґміна, а от за останні три роки навчання у рамках середньої освіти, професійні та спеціальні школи – несе відповідальність повіт.

Автономія вчителів та зарплати

Вчителі у Польщі мають свободу вибору підручників, за якими навчають дітей, можуть працювати з авторськими програмами.

Держава вимагає лише, аби діти володіли компетентностями, прописаними у "Podstawa programowa". Яким чином це буде зроблено – це вже автономія вчителя і його свобода творити і навчати.

Для вчителів встановлюється мінімальна заробітна плата, гарантована "Картою вчителів" (Karta Nauczyciela). Згідно з нею, найменша платня вчителю з найнижчою категорією – 2.717 злотих, це приблизно 16.302 гривень. В залежності від стажу вчителя ця зарплата може зрости до 30 тисяч гривень.

І це – лише кошти, які передбачені державою як гарантована оплата праці вчителів.

Крім неї, є ще доплати, які здійснюють ґміни. В залежності від того, наскільки ґміна є багатою і щедрою по відношенню до вчителів, сума доплат у вигляді премій може бути різною.

Згідно з законодавством, 1% від суми зарплати вчителя у школі витрачається саме на підвищення кваліфікації вчителя. При цьому учителі мають право обирати, де саме проходити підвищення кваліфікації.

Втім, зараз великий прошарок вчителів – більше половини – мають якраз найвищі категорії. А відтак фінансової мотивації удосконалюватись у них мало.

"Карта вчителя" також передбачає, що у вчителя має бути навантаження – 18 годин на тиждень.

Втім, у деяких випадках ці навантаження більші, за умови, що вчителі на них погоджуються (24-26 години).

Підручники

У Польщі нема обов'язкових підручників, як і нема обов'язкових програм навчання. Чи це будуть підручники, чи посібники – не важливо.

Раніше усі підручники у Польщі закуповувались коштом батьків. Їх обирали вчителі з-поміж усього різноманіття, яке міг запропонувати ринок. На такий стійкий попит ринок відреагував надто бурхливим зростом – як кількістю пропозицій, так і ціною. Школи почали закуповувати надто дорогі підручники, з якими продавались додаткові матеріали: зошити для письма тощо...

Держава вирішила взяти цей процес під контроль.

З цього року вона закуповує підручники для кількох класів і планує за 2 роки зробити безкоштовними для початкової школи та гімназії усі підручники.

Кошти на освіту

У польському законодавстві записано, що держава гарантує безкоштовну освіту, але відповідальні за це органи місцевого самоврядування. Відтак у бюджеті на це передбачаються кошти.

Гроші на освіту у Польщі, що надходять у ґміни, складаються з декількох джерел: освітня субвенція, цільові дотації органам місцевого самоврядування, власні прибутки гмін, а також через фонди ЄС.

Найбільша частина з цієї суми – освітня субвенція.

Її загальна сума визначається щорічно у бюджеті, погоджується міністром освіти і міністром фінансів. Умовно кажучи, є сума, яку міністр має правильно поділити, враховуючи кількість учнів у польських школах. Для цього він використовує так званий "Стандарт А" – розмір "витрат на навчання одного учня у великому місті". Цей стандарт щорічно зростає, зараз він становить близько 5 тисяч злотих на рік, приблизно 30 тисяч гривень.

Однак на загальний розподіл субвенції впливає близько 40 показників – сільська школа чи міська, навчаються там представники нацменшин чи ні, чи є там діти-інваліди чи ні. Відповідно, гроші на навчання одного учня у них різняться.

Кожна ґміна отримує цю суму у перерахунку на кожного учня – тому школи змагаються за кожного учня. Так само держава передає гроші на непублічні, тобто приватні школи.

Цільові дотації передаються на матеріальну допомогу школам, на закупку підручників, певні програми, які визначаються пріоритетними у цьому році. Наприклад, цього року це харчування у столових. Якщо субвенцію ґміни можуть іноді витрачати на ремонт доріг, то цільові дотації даються під конкретну ціль.

Цільовою дотацією є також гроші, які розподіляються на дитячі садки.

Ще одне джерело коштів – власні доходи ґмін, які вони мають з місцевих податків.

Ґміни можуть спробувати обійтись виключно освітньою субвенцією, але її часто недостатньо.Лешноволя доплачує ще додатково стільки ж, скільки надходить з освітньою субвенцією.

Крім того, є ще кошти від регіональних фондів ЄС.

Вони витрачаються у тому числі на те, аби забезпечувати рівний доступ до якісної освіти усім школярам. Тому в бідніші ґміни направляється більше грошей.

Фонди ЄС направляють кошти не в бюджет ґміни напряму, а на певні проекти. Їх на конкурсній основі відбирає керівництво воєводства. При цьому, часто ці проекти ведуть різні ГО та неприбуткові організації.

Оскільки сума освітньої субвенції на кожну ґміну вираховується з розрахунку на 1 учня, це змушує їх оптимізувати свої видатки – об'єднуються школи, класи. Якщо ж ґміни цього не роблять, то просто матимуть додаткові витрати.

За понадгімназійну освіту – ліцеї, ПТУ та технікуми – відповідають повіти.

Оцінювання

Учні складають іспити після початкової школи та гімназії. Щоправда, ці показники не є критерієм для вступу до наступних рівнів школи. Це радше замірювання для шкіл, аби вони знали, чи добре навчають дітей.

Результати оцінки школи публікуються у відкритому доступі, а відтак батьки можуть стежити за рівнем навчання у їхньому навчальному закладі.

Іспит після закінчення середньої освіти – як наше ЗНО – називається matura. Він дає можливість випускнику вступити до вузу.

Як і в США початкова школа і гімназія закріплені за певними районами. Відтак вони зобов'язані взяти учня саме з цього району. Так зроблено навмисне, аби уникнути селекції дітей у певних школах. Адже поляки роблять великий акцент саме на високому загальному рівні середньої освіти.

Так було не завжди. На початку запровадження гімназій не було цієї "районізації", а виглядало приблизно так: "Ціле місто Варшава". Тоді Міністерство національної освіти сказало: "Ні, це завеликий район" – і з'явились надто малі мікрорайони. Але з часом їхні розміри нормалізувались.

Водночас, ліцеї прагнуть відбирати собі учнів з високим рівнем знань, а не за територіальною приналежністю.

Оскільки вступних іспитів до них, як і до гімназій, нема, то вони використовують усілякі хитрощі. Наприклад, вводять параметр "двомовність", який дозволяє відсіювати частину учнів. Так відбувається переважно у великих містах.

У Варшаві цей показник становить близько 50%, тоді як у сільських місцевостях справді немає ніяких вступних іспитів на кожному з етапів початкова школа-гімназія-ліцей.

Вплив батьків

Дивлячись на саму школу в Мисядло, важко зрозуміти, навіщо їй потрібен батьківський комітет – в кожному класі помітні інтерактивні дошки, шухлядки для речей дітей, килимки для занять і місця для проведення дослідів.

Але батьки в Мисядло – дуже активні. Зрештою, у польському законодавстві прописано, що батьки є партнерами школи. І їхня функція – не мовчазних статистів.

"Я була серед членів комісії, які обирали директора нашої школи", – каже керівник Ради батьків у центрі Мисядло Россі Жамотульська (Rossi Szamotulska).

Вона розповідає про Раду батьків школи і президіум, до якого обирають по одному представнику від кожного класу.

Є також секретар і скарбник, який стежить за звітами з витрачених коштів – адже Рада батьків має свій бюджет, що формується з благодійних внесків (за можливістю), а також грошей, "зароблених" на благодійних пікніках, влаштованих батьками для мешканців сіл.

Кошти витрачаються на те, що не покриває школа навіть при таких щедрих бюджетах, як у Лешноволі.

Наприклад – на купівлю для всіх дітей однакової спортивної форми для виступу шкільної збірної, чи оплату квитка в літній табір для дитини з бідної сім'ї, походи в кіно чи театр, а також додаткові гуртки.

– Які у вас засоби контролю над роботою школи? – запитую Россі. Вона так захоплено і активно розповідає про роль батьків і про те, чому їм має бути не байдуже, що одразу стає зрозуміло – спільнота батьків тут один з реальних стейкхолдерів.

Але на моє питання відповідає Яцек Булак, директор відділу освіти ґміни.

– Якщо до нас надійде скарга від батьків, ми зобов'язані її розглянути, – пояснює він.

Справа в тому, що у 2007 році в польському законодавстві було вказано, що батьки дітей можуть впливати на те, що відбувається у школі – через батьківські ради.

Мами і тати беруть участь в зовнішній оцінці роботи школи, в обговореннях фінансового плану школи, і навіть разом з педагогічною радою, яка складається з вчителів, може брати участь в обговоренні і затвердженні шкільних програм.

Втім, не у кожній школі батьки є дуже активними – тут спрацьовує людський фактор. У багатьох школах взагалі немає ніяких батьківських рад, або ж якщо вони є, то обмежуються невеликою кількістю функцій.

"Малі школи"

Коли школи передали в управління ґмінам, останні взялись за оптимізацію всієї мережі шкіл на своїй території. Адже тепер саме вони, ґміни, утримували їх.

Тому мусіли вирішити: чи закривати школи, в яких навчається мало дітей? Якщо приймалось рішення про закриття, ґміна мусіла забезпечити дітей безкоштовним транспортом, який би привозив і відвозив дітей до іншої найближчої школи.

Однак коли постало питання закриття малих шкіл – за законом, такими у Польщі вважаються школи, де навчається менше 70 учнів – частина батьків виступила категорично проти.

Батьки організовували акції протесту, пишучи "Не забирайте домівку у наших дітей".

Вони казали, що "збудували цю школу своїми руками" – і в багатьох випадках це відповідало дійсності: батьки віддали ділянки у користування, або купували самі будматеріали, або самі її ремонтували, або давали гроші на це. Тому й вважали, що "то є наша школа" – тепер їхньої думки навіть не питають, а ґміна вирішує за них.

Зрештою, за відсутності школи у селі, його статус точно буде меншим. У деяких селах такі школи були єдиним публічним місцем, куди можна було прийти – це була така собі культурна і спортивна точка.

Відтак було прийнято рішення про передачу школи в користування об'єднанню мешканців.

Хто може управляти такою школою? – Навіть фізична особа та громадські організації, які знаходяться за межами цього населеного пункту. Однак в останній моделі з мешканців села знімається відповідальність за школу.

Натомість найвдалішим варіантом є спільнота вчителів та батьків, які разом опікуються школою. Такі собі "місцеві товариства", енергію протесту яких вдалось направити на розбудову шкіл.

Приватні школи

Держава виплачує приватним школам гроші за навчання. Це передбачено освітньою субвенцією, яку ґміна передає приватному навчальному закладу. Регіональні рахункові палати проводять перевірку того, як витрачаються ці кошти.

Ґміна перераховує у приватну школу 100% коштів за навчання учня, які надходять у публічні.

Поляки розглядають приватну освіту як помічника у тому, аби вчити дітей.

Часто там навчаються діти зі значно вищим рівнем знань і підготовки, ніж в публічних: приватна школа може відмовитись взяти якусь дитину, тоді як публічна – зобов'язана взяти, якщо дитина належить до району, закріпленого за цією школою.

Хоча часто відбувається з точністю до навпаки – батьки дітей з поганою успішністю можуть відправити дитину у приватну школу, сподіваючись, що там вона вчитиметься краще.