Один літній день вдома або повернення в дитинство

Як же я рідко буваю вдома…  У мене вже давно свій дім, щаслива сім»'я – коханий чоловік, дітки і навіть кіт з собакою. Але так хочеться як в дитинстві притулитися до мами, пожалітися на розбити колінце. Щоб найбільшою проблемою було – «не відпустили гуляти на вулицю», бо «їла зелені вишні» чи «трусили в сусідів яблука», чи «влізла в болото і замастила плаття».  А ще сушила сухарі в духовці і вони згоріли чаду була повна хата – ночувала у подружки Жанни з Києва. Вона була трохи старша від мене і всі лайфаки про хлопців, поцілунки і т.д. я дізнавалися від неї. Згадую як з нею  бренькали на гітарі на одному акорді складену власноруч пісню:

«Тихо іду споришева трава

Ніжно мені ноги лоскоче,

Хата стара, старе обійстя

Казку таємную все шепоче…»

А далі… Далі не пам'ятаю.  Пам'ять наша зрадлива, тому для історії, для пам'яті представляю один наш літній день в містечку Ромни Сумської області. 

Ранок починається як і у багатьох мам не з кави) Знімаю зі Злати підгузник, годую її і ми ще годинку дрімаємо.

Далі йдемо йдемо будити Павлусю і підемо їсточки.

Ще один величезний плюс бути «вдома» - можна не готувати. Я не знаю, чи є тут танцючий смайл, але він мав би зараз вибивати гопака.  На кухні пахне  молодою картоплею і малиновим компотом.

Малеча бавиться у дворі – брат катає сестру на «лімузинні». Злата щаслива, аж верещить від задоволення.

Збираємося на річку. Як раз гарний день – дуже тепло, але сонячні промені «розсіяні» хмарками. Можна цілий день купатися. Покажу наші приготування до річки.  

Ох же ця річка - називається Роменка, притока Сули, навіть не на всіх картах є. До неї ж ще дойти треба. Вона тече через невелику – шириною метрів 200 заболочену місцину. В 70 її почали осушувати, «повернули» русло річки, щоб збільшити сінокос, але так нічого і не вийшло. В дощові часи місцина наповнене водою  в більшій (можна плавати на човнах) чи в меншій мірі (грязюка болотиста – робили з неї черевики або чоботи, прикрашали квітками смолки чи свиріпи). Ми в дитинстві там проводили багато часу – йшли «на цілий день з іжею». Їжа це були грінки з часником, кабачки жарені з майонезом, мерзле сало, помідорчики та компот. Тягли такі торби, наче на місяць збиралися. Ех були, ми тоді високі і худющі підлітки і могли собі дозволити  «калорійні перекуси»)).

Річку не фоткаю, бо крім дітей і полотенця не беремо нічого. З ними двома в воді треба «глаз да глаз». Павлуся намагається плавати і постійно ковтає воду. Злата теж не відстає від брата – бультихалася на славу. Як то кажуть – «Зморені та щасливі вони поверталися додому»))

Далі обід та обідній сон (Всы фото інтимні, бо дуже парко - моментально вискакує потніца).

Треба гарненько виспатися, бо після сну з «подружками» йдемо в дитсадок на площадку гратися. Невеличкий відступ. По сусідству гостює у своєї мами ще одна моя подружка дитинства зі своє донечкою та двома племінницями. Павлуся називає дівчаток «мої подружки», а вони його «Малік» - тобто «мальчик Павлик».До садочка йти ніби і не далеко – хвилин 15-20 Але дорога з чотирма дітлахами розтягується на довго. Тому нас в садочок підвезли)

А ось і садочок. Сюди ще я ходила. З тих часів 25-літньої давності майже нічого не змінилося.  Ті ж самі залізні літачки і гірки, пісочниці з тракторних колес. Я доречі об цей літак в садочку забруднила жовтою  фарбою нову косинку в малиновий горошок. Ох і влетіло мені від мами. Я цю косинку навіть зараз пам'ятаю, а от як звали вихователів – ні.

Пам'ятаю ще одну свою пригоду з цією ж подружкою Ніною та ще двома дівчатами ходили в « садік на качелі» Мені і ще одній дічинці було 5,5 років, Ніні - 4, а найменшій подружці 3,5 роки. Гралися біля двору, а потім вирішили пройтися. Йшли-йшли й дивувалися «як далеко ми зайшли»! Поки не дійшли до садочка і не залишилися кататися на «качелях» – таких каруселях залізних з дерев'яними сідушками.  А вдома ЧП – пропали діти. Це були буремні 90-ті, скрізь ходили чутки про маньяків, викрадених дітях/людях «на органи». Батьки дуже налякалися – шукали всією вулицею нас, а ми мирно гралися в садочку. Дивом нас помітив сусід, який їхав в магазин і привів нас додому. Ми йшли з похнюпленими головами, а сусідська баба Таня кричала нам вслід: «Як би взяв, та жопу кропивою нажалив», - вона гордилася вихованням своїх внучок, які чемненько гралися вдома. А Ніна випалила: «своїм дівчатам жопи жаліть, а мені моя мама хай жалить!». Ох і отримала я на горіхи…

А ще гортензія! Її там так багато – вся під будівлею садочка алея засаджена нею.  Нам не дозволяли її навіть нюхати, не те що рвати. А зараз… зараз можна нюхати, гладити пальцями ніжні пелюстки і згадувати.  Я знайшла одну зламану квітку – забрала собі на згадку.

Злату на річці обкусали комарі. Навмисно не фотошопила)

Павлуся не захотів фото для історії, бо він «мужик» і  будує тунелі та дороги, а ми дівчатка зі Златусею – нам треба квіти.

Погуляли ми не довго, бо почав накрапати дощ – така собі літня мжичка, наче і тепла, але хмара віщувала про великий дощ.  Швидко зайшли в магазин за смачненьким, щоб дорога додому булла веселіша. Злата ще в садочку "перекусила" - наша їжа завжди з собою і запісяла плаття) Додому йдемо лише в запасному боді і кофтинці, бо стало прохолодніше.

І дощ таки пішов! Під шум дощу  Злата і навіть Павлуся заснули. Завжди, коли йде тепла літня злива, згадую цей вірш

Цвітуть сокирки в полі сині,

Палають маки у пшениці.

Навколо дощ здійнявся, лине –

Блистять росинки ніби криця..

І ллється він на листя, землю –

Хоч темна хмара - світ ожив.

Дощу мелодія блаженна –

Що ніжно грає серед нив.

Душі фріссони-хвиля зникла –

Литаври грому вдалині.

Колосся змокле все поникло,

Мов спить в небесній бистрині.

 Пташки співають безтурботно,

Між листям, в хованках малі.

Ще зранку тут було спекотно,

Гуділи голосно джмелі.

Дощ оросив цю літню спеку –

Зелений світ щоб жив і жив.

Лунає грім - уже далеко

І зник дощу рясний мотив.

Коли скінчився, зовсім стихло:

Лиш мокре поле - його слід.

Сокирок, маків вже не видно

- В дощі мов змився їхній цвіт.

На вулиці стало вечоріти, вийшли на вечірню прогулянку – побродити по калюжах. Павлуська спочатку не хотів вдягати дощовик, бо він «дівчачий», але бажання бігати по калюжах перебороло і він зробив висновок, «що грибочки теж червоні. А вони хлопчики».

Златуся заснула вже, а я знайшла свою дитячу колекцію календариків. Синок із задоволенням їх розглядає. Вибирає з машинами і просить, що б я йому їх подарувала, ну а Златі з квітками.

Видніється світанку силует,

А ніч заснула в зорянім намисті.

Де казка з колисковою живе,

Колись давно з’явилося дитинство.

Зігріте на матусиних руках

І купане у чебреці і м’яті.

З тобою на усіх твоїх стежках,

Воно в тобі не хоче підростати.

Йому співає весняний струмок,

Йому метелик сяде на долоньку,

Сніжинок рій запрошує в танок

І зайчиком стає промінчик сонця.

Напоєне досхочу молоком,

Заквітчане барвіночком хрещатим,

Накрите з трав духмяним полотном,

Воно в тобі не хоче підростати.

Дитинство там, де гойдалка і квач,

Де бульбашка за мить від сміху лусне.

Стрибає, жмурить чи підкине м’яч.

Обійме, ніжно так, і не відпустить

.І хоч літа лелекою летять,

Дитинство вчить тебе життю радіти.

Воно в тобі не хоче підростать,

Його передаєш у спадок дітям.

Став лайк, якщо теж з ніжним трепетом згадуєш своє дитинство