Сила слова. Ліна.

Про вічне

Коли  я  буду  навіть  сивою,  і  життя  моє  піде  мрякою,  а  для  тебе  буду  красивою,  а  для  когось,  може,  й  ніякою.  А  для  когось  лихою,  впертою,  ще  для  когось  відьмою,  коброю.  А  між  іншим,  якщо  відверто,  то  була  я  дурною  і  доброю.  Безборонною,  несинхронною  ні  з  теоріями,  ні  з  практиками.  і  боліла  в  мене  іронія  всіма  ліктиками  й  галактиками.  І  не  знало  міщанське  кодло,  коли  я  захлиналась  лихом,  що  душа  між  люди  виходила  забинтована  білим  сміхом.  І  в  житті,  як  на  полі  мінному,  я  просила  в  цьому  сторіччі  хоч  би  той  магазинний  мінімум:  —  Люди,  будьте  взаємно  ввічливі!  —  і  якби  на  те  моя  воля,  написала  б  я  скрізь  курсивами:  —  Так  багато  на  світі  горя,  люди,  будьте  взаємно  красивими!  

Про нові початки

Ще вчора була я висока, як вежа.

Здаться ще трохи - дiстану зенiт.

I раптом, як вибух, - обвал пожежа.

Розтрощений камнь - уже не гранiт.

Руйновище вiри, i розпач, i розпач!

Пiд попелом смутку похований шлях.

Зажуренi друзi сахнулися врозтiч.

Посiяне слово не сходить в полях.

На те й погорльцi, - будуeмо хатку.

Над хаткою небо. А знов голубе.

Найвище умiння - почати спочатку

життя, розумiння, дорогу, себе... 

Про життя

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

 І ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

Ами живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

 Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Про людей

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці,

-XX вік! - а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здаєтьсяж, люди, все у них людське,

Але душа ще з дерева не злізла.