Маленька подорож електричкою

Сто років не їздила електричкою, а минулого тижня вирішила згадати юність і гайнути нею разом із дітьми до батьків на Черкащину. На київський вокзал ми приїхали завчасно: до відправлення електропоїзда "Київ - Гребінка"  залишалася аж година. В розкладі жодних змін. Знайшли потрібну касу, запитала, з якої платформи рушатимемо. Але жіночка з іншого боку каси здивовано відповіла: "Так у нас же тут ремонт, з платформи Північна зараз нічого не ходить". В розкладі жодних змін!!! Мені співчутливо продають квиток і відправляють на Петрівку - звідти, виявляться, в той самий час, що й раніше, ходить моя електричка. Додому вертатися неохота, хлопці аж плачуть, так у село хочуть до діда й баби, тому беру обох за руки - і на метро.

З Вокзальної до Петрівки з пересадкою на Хрещатику - добралися. Ще й доволі швидко - до поїзда залишалося півгодини. Погода була непогана, тому, чекаючи, розмалювали крейдою всю платформу, погралися в класики, адже жодної лавочки щоб посидіти не було. За цей час набігло немало таких, як я. Люди стояли і очікували бодай якогось повідомлення про електричку, обурювалися і перепитували чи справді звідси їхати. Я вирішила набрати довідку Укрзалізниці, безкоштовний номер. Глухо. Всі спроби виявилися марними, почути мене ніхто не схотів. Є в них ще платна лінія, але я пожаліла грошей на таку недоброзичливу структуру. Та й оголосили наш потяг.  Сіли. Людей було небагато, дітвора заснула, а я роздивлялася. За останні п"ять років практично нічого не змінилося. Такі ж, як і раніше, вагони, така ж система. Ближче до Борисполя, як і колись, зайшли контролери-касири. Перевіряли квитки і продавали місця: з білетом - одна сума, без - наполовину менша. Жінка поруч дала десятку і махнула рукою, мовляв, мені без папірця, аби відчепилися. Контролер дав якусь решту і відчепився. Так було й раніше. До слова, я за три години в дорозі заплатила щось більше одинадцяти гривень. Чого тільки за цей час не було. Збирали гроші, співаючи пісень, продавали газети, багети, насіння, різні мочалки і  "драялки", пиво, чай, колготи, шкарпетки, пиріжки смажені й печені... Але найбільше здивувалася, коли побачила літню жінку, років за сімдесят, вже згорблену, в старезних капцях, яка, як і зо п"ять років тому, носила ті ж самі солодощі. Вигукувала на весь вагон: "Джеки, нірвана, йо-ма-йо (так називаються цукерки). Ледве пересувала ноги, а проте ще перегиркувалася з пасажирами, що обурювалися постійно відкритими дверими між вагонами, і доки я їхала, зо три рази пройшла із товаром. Приїхала вражена. З голови не виходила одна думка: які ж ми, українці, злидні...