Татуся Бо про конкурс читців :-)

Десь 1999 році, чи вже у 2000 занесли мене Боги нелегкі на конкурс читців. Це були шевченківські дні, то ж мали ми там читати обов'язкову програму - щось із шевченка, будь-який віршований твір і будь-який прозовий. Ганяли нас на підготовці страшно, привезли в полтавське музилище рано вранці. І от там конкурс тих читців починався з дитячого блоку. А тоді вже пообіді запускали нас... переростків, які могли устраювать страшні перформенси, кричати шевченком, плакати шевченком, сміятись шевченком, і вмирати шевченком. В дорослій програмі я теж виступала, але так нєрвнічала, так переживала шо за те не пам'ятаю нічого, а от дитяча програма запам'яталась. Маленькі, красиві й чомусь нещасні діти читали виключно уривки з Катерини, Лілеї, поему "Сон" і ... Заповіт.Був там один хлопчик... Такий знаєте, шестирічний прототип голови колгоспу. Друге підборіддячко гарно вкладалося на комірець сорочечки, гудзики піджачка жваво потріскували на животику. Почався його виступ з того, що в потойбічній тиші, він, схиливши голову в тяжкій зажурі, заклавши руки за спиною, повільним кроком, так ніби у нього до кожної із ніг причеплено сто літ кріпацтва - ішов на сцену. Ішов, ішов, та й вийшов... І став... СТав і стоїть... отак через багатоккрапку... Журі здійняло навіть голови, щоб зрозуміти, що там відбувається... І от цей хлопчик багатокрапочно здійняв голову і багатокрапочно роззирнувся на зал і промовчав, теж багатокрапочно... І коли всі вже багатокрапочно перестали щось чекати він сказав, - "Як умру..." і замовк... З уст багатокрапочного шестирічного хлопчика це "як умру" прозвучало погрозою... Коли вже всі не сподівалися продовження, він продовжив, - "...то поховайте..." і знову замовк, чути було як дихають перегаром майбутні актори, як нервово ворушать пальцями майбутні режисери, і як пролітають думки у майбутніх музикантів... "... мене... на могилі..."Зал поглинула віковічна туга... надовго... дуже надовго..."... Серед степу широкого".....Його виступ тривав найдовше, у ньому була втілена вся правічна туга шевченкознавців, і всі багатокрапки світу...Коли він закінчив, десь за моєю спиною прокинувся майбутній бандурист і сказав, "ну йо нахер, таке життя тяжоле. Де тут пиво продають"...І тільки через десяток років я зрозуміла, шо Шевченко Тарас Григорович, це не тільки кожух, шапка, вуса і смертельна туга, а й щемна лірика, ніжність, іронія, стьоб і бажання жити без багатокрапок. Правда перед тим був плач нашої університетської шевченкієністки, яка вже на слові "Григорович" у своїх лекціях починала невтішно страждати і істерично сповідувати, тлєн і безісходность.

Взято з Фейсбук