Всім привіт!!!
Пишу на змішаних емоціях, мозок не встигає за рухами пальців і потоком думок, сподіваюся, мене зрозуміє кожен читач.
Питання одразу поставлю сюди, а потім розповідь)))
Якщо Ви змінювали місце життя (район, місто, село і т.д.), або повертались в те місце, де не були більш, ніж рік, на Вас накатують спогади? Є бажання розглядати, торкатись всього навколо, вдихати давно забутий запах, порівнювати ті спогади, що у Вас є з новими? Розкажіть свою розповідь тут, або напишіть що найбільше вражає Вас.
Сьогодні я отримувала довідку, збирала інформацію по документам і графіки роботи потрібних мені закладів... І так, як я поки зареєстрована в Києві (Дарн.район), відповідно, доводиться поки що все вирішувати там, де я жила 15років...
Проїздила багато за сьогодні і почалась ностальгія, накатили спогади, виблискували прекрасні чіткі картинки перед очима:
Як будувались будинки, школи, мікрорайони , житлові комплекси, дитячі майданчики.
Як робилась дорога, як проводились нові шляхи, нові проїзди, нові зупинки, як з'являлись нові і зникали старі маршрути автобусів, трамваїв, маршруток.
Як з'являлись і відкривались нові станції метро, з'являлись нові можливості для розширення території прогулянок...
Здавалося, наче, в один момент все відбулось, наче все вчора тільки побудувалось... Все було таким новим, блискучим, пахнучим будівництвом, ще мало що заселеним... Хоч я своїми очима наблюдала як залеляються квартири, як починають горіти світло у все більшій і більшій кількості квартир... Я знала, що люди радіють новосіллю, святкують і радіють новим будинкам, які виглядають як цукерочка. Пам'ятаю як я страшно заздрила тим, в кого будинки 13-16поверхів (я жила на 10/10)... Потім почали з'являтись по 20поверхів і це для мене було щось таке нереальне, зверхможливе, космічне, одним словом "вааау! "...
І от... Я там не живу з 2013року. Приїжджала туди, але не роздивлялась особливо нічого, адже ціль була приїхати і поїхати. А от сьогодні в мене була можливість все роздивитись і я не могла відірвати погляду, коли все проїжджала і проходила...
Я БУЛА В ШОЦІ! На мене,мабуть,дивились так, наче я вперше в житті взагалі в Києві.
Я пристально вдивлялась в усі, знайомі мені будівлі і не розуміла як вони змогли перетворитись в такі "невзрачні" прості будиночки, які вже давно не пахнуть новими, виглядають звичайними і непомітними поряд з різнокольоровими, сяючими новими ВИСОЧЕЗНОповерхівками... Навіть, моя, здавалось, така нова школа, в якій був не так давно капітальний ремонт(коли я вже пішла в технікум) виглядає замизганою, потертою часом крізь дощ, який лишив шрами у вигляді потоків і плісняви, бліклою від дії сонячних промінчиків, в деяких частинах пошкодженою від дії поганої погоди і шкідливих хуліганів...
Будинки, які будувались без моєї присутності, мені здавались вже паразитуючими... Не через їх зовнішній вигляд, а через їх кількість і частоту "розсадження". Такий вільний і напівпустий район, яким він був в моєму далекому дитинстві (з 1996 року я там бувала влітку, з 1999 я там почала жити) різко став таким густонаселеним, розбудованим.... Хача він таким насправді вже став, коли я там жила.
А з іншої сторони - пройшло вже купа часу, я ж сама все це наблюдала своїми очима.... Але не звертала так увагу на це. А все тому, що у великих містах , в своїй метушні, зі своїми проблемами, навчанням, роботою, клопотами і гулянням, рідко коли можна чітко вигледіти швидку тенденцію розростання будинків навколо, тому що це відбувається просто кожен день і це вже входить в норму (як звичайна муха пролетіла - Ви її помітили, але не звернули увагу і не запам'ятали той день, бо Ви бачете їх майже кожен день і це вже в межах норми, а от коли Ви живете в країні, де мухи інших видів і зовнішності, то Ви запам'ятаєте, скоріш за все, що побачили той вид мух, який бачили тільки в рідних місцях, або в знайомих Вам, далеких містах) .
Мій висновок і емоції дуже неоднозначні і потік думок "на доопрацювання в мозку" великий та емоційно нестабільний....
З одної сторони я отримала купу задоволення, бо "нарешті я змогла обмацати очима і спогадами більшу частину району, який вже рідний мені ", але і велика крапелька ностальгії намагалась вирватись крізь очі, поки я усвідомлювала як багато всього я пропустила, поки там не була... А ще більше засмутило, що я ще більше всього не помічала, коли там жила....
Як важко після цього зрозуміти - позитивні це емоції, негативні, чи нейтральні. Та однозначно я не жалкую, що мені пощастило і підвернулось все це відчути.
Чекаю Ваших розповідей, емоцій, реакції на прочитане)))
Nataly 20 липня 2017, 23:43
Хороший пост, мне понятны ваши чувства. Навеяло клип radiohead pyramid song ооочень грустный, сейчас пересмотрела, чуть не плачу.
Kiro4ka 20 липня 2017, 23:59
Пробую дивитись, але не виходить :smile:
Мозок думає про своє і відволікає від перегляду. Дякую
Kiro4ka 21 липня 2017, 00:18
В мене в голові прокручується текст і кліп "placebo the song to say goodbye", як тільки згадую про поїздку. Взагалі не знаю чому
Nataly 20 липня 2017, 23:54
По теме. Я переезжала в масштабах Киева несколько раз. Каждое место несет в себе кучу воспоминаний о том периоде, а моих мыслях, целях, планах, о том, какая я там была и какая я стала теперь.
Но у меня есть опыт покруче, я сменила город. И когда приезжаю в свой родной город, очень интересные были эмоции. Сначала мне казалось, что мой дом там, там были обои, которые я сама выбирала, шторы, которые я купила на первую зп, там была мама и дом, одним словом. Потом постепенно я начала чувствовать, что я туда приезжаю в гости. А дом мой уже не там, а вообще не понятно где, нигде, выходит. Например, открываю свой шкаф, а там мамины платья. Или в столе моем, где лежали ручки, лежит что-то другое, а ручки не знаю где, и надо спрашивать: "мам, а где у тебя ручки"? И город незаметно тоже становится чужой, новые тц, кафе, "ой, тут этого не было, а это что за здание?" И все адреса позабыла и ходишь там и думаешь: "хочу домой."
Kiro4ka 20 липня 2017, 23:58
Так я і переїхала в інше місто)))
А до Дарницького р-ну в іншій країні жила...
Та найбільше спогадів про Позняки і Дарницький район, бо зі своїх майже 25років, там я прожила більше 15
Nataly 21 липня 2017, 00:01
Я жила на Левобережной, на улице Панельной (только ленивый не шутил про название улицы :) и на Позняках на Григоренко. Была там с тех пор как переехала пару раз всего
Kiro4ka 21 липня 2017, 00:11
Я, можна сказати, що жила в усьому дарницькому районі (як тільки змогла собі дозволити - перестала обмежуватись в прогулянках між трьома будинками) , на березняках і лівобережці))) але по адресам я ніколи не старалась орієнтуватись... Як і зараз. Завжди запам'ятатовую потрібні мені місця і повороти, які вже витоптуються до блиску і не змінюються в 99% , навіть, якщо з'являється інший і кращий шлях)))
Важко відповісти людям на запитання "а не підкажете як пройти до "бла-бла-блакіна номер бла-бла? ", в 99% доводиться відповідати, що я не місцева, бо запам'ятовувати адреси, коли я гуляю то не моє.
П. С. Я колишній кур'єр :joy:
Sandra 21 липня 2017, 00:08
Знайомі почуття) я так переїзджала у Харкові, а потім зовсім перебралася у передмісто. І батьки продали квартиру, у якій я виросла, і купили будинок, зовсім чужий для мене. Була якось у своєму районі- зовсім все інакше сприймаєш. Раніше мені там подобалось) а зараз з висоти своїх 30-ти років - думаєш : мдаааа, оце райончик((
Kiro4ka 21 липня 2017, 00:16
Я і раніше знала, що в мене "мдааа, райончик", бо знала більшість своїх сусідів, їх рід діяльності, довідки з прекрасних місць та статті судимості...
Але рідне то все-одно рідне, тут як не крути(
Як би погано, страшно, або важко не було - до рідних стін потягнути може)))
Я б нікому не порадила прожити те дитинство, яке прожила я, але стіни "рідного району" скрасили і зрівняли спогади на полегшення і додав приємності))
Sandra 21 липня 2017, 00:27
)) згадалось: колись до нас з чоловіком у гості завітав парубок, ми його раніше майже не знали. Якось розговорилися - виявилось, що мешкати недалеко и певний час вчилися в одній школі, але щось в роках не могли розібратися) нарешті все встало на свої місця, коли ми згадали маніяків, тобто ви реально з півгодини згадували де який маніяк промишляв і тд. Виявилось ці маньяки - це вехи нашого дитинства 90-х років. Ось так. Мої діти цього, на щастя, позбавлені.
Kiro4ka 21 липня 2017, 00:35
У нас теж таке було))
І, навіть, згадала, як мою однокласницю пограбували, а вона потім всьому класу рзповідала для нашої безпеки, але ми це сприймали як "екшн" - подзвонили в двері, коли вона тільки прийшла зі школи(2-3клас),представились сусідами, вона вілкрила, на неї напали троє в масках на голові (схожі на шкарпетки з вирізами для очей та роту), прив'язали до стільця, робили погром в квартирі на її очах, позабирали все цінне і втекли, залишивши її прив'язаною, а батьки прийшли аж в 10годин вечора і тільки тоді вона звільнилась від набридливого стільця... Нам було судомно страшно, але водночас цікаво і, чомусь, заздрісно
danon 21 липня 2017, 00:17
Я переехала в Украину с Молдовы.. когда приезжаю домой к родителям, то конечно накрывает приятная волна воспоминаний: детство, садик, школа, друзья.. Уже после школы я уехала во Львов учиться в универе.. покгад приезажю с Киева в гости во Львов , то тоже ностольгирую как гуляла после универа в центре города с друзьями, эти уютные старинные улочки, запах кофе, вспоминаю свою первую серьезную любовь)) Замуж вышла курсе после третьего курса, оформила индивидуально посещение в универе и т.к. любимый муж киевлянин пришлось переезжать в Киев. Мы с мужем жили на Борщаге после свадьбы..,и когда дочка родилась , то еще три месяца после ее рождения там еще продолжали жить, затем переехали на Левый берег, после купили на Осокорках свою квартиру, сейчас когда проезжаем Борщаговку, то нахлынывают воспоминания как была беременной и рождение доченьки)), но вернуться в тот район не хочеться)) люблю наши Осокорки))
Kiro4ka 21 липня 2017, 00:56
Наше знайомство з чоловіком було в icq, ми зараз спілкуємось напряму і у вайбері. Це теж не повернути, але спогади є)))
Спогади це прекрасно! І не завжди варто їх повертати в реальне життя,доволі часто їх варто залишати прекрасними спогадами і не жалкувати від цього, інакше можна звести прекрасне В повсякденне і перестати це цінувати так, як це варто) у нас є шанс знов повернутись у спілкування в icq , але те спілкування, яке у нас зараз мене набагато більше влаштовує :smile:
Kiro4ka 21 липня 2017, 00:58
Ніколи не жалійте про те, що було, адже це можливо повернути рано, чи пізно, або відтворити іншими способами "засновано на реальних подіях". Варто жалкувати про те, чого не було, але хотілось би))))
danon 21 липня 2017, 02:00
я вернуться в прошлое не хочу)) живу сегодняшним днем)) и очень счастлива!!! Спасибо Богу за все!!!!
Malyshastik 21 липня 2017, 02:57
Каждый раз оказываясь во Львове, спрашиваю мужа "чувствуешь, как пахнет?". Конечно, для него это обычный воздух, а мне так пахнет только там. Скажу по секрету - украла себе кусок брусчатки. И стыдно, и радостно, когда смотрю на него
Kiro4ka 21 липня 2017, 08:54 1
:smile::smile::smile: так от куди вона дівається
Malyshastik 21 липня 2017, 09:55
:relaxed:️
Yuliya_Y 21 липня 2017, 09:15
У меня подобные эмоции вызывает два места - дом, куда я ходила в ясли (да, обычный жилой дом с ясельками на 1м этаже. Сейчас там ясель нет.) и бабушкин дом с закрытым двором. Ясель я не помню категорически, но когда вижу этот жёлтый дом, то во-первых, накрывает каким-то мягким и одновременно тоскливым чувством. Видимо, именно с таким чувством я в ясли и шла. И , во-вторых, тут же всплывает запах вареного лука. Этот запах мозг запомнил навсегда. Повторюсь, сознательно я вообще не помню ничего (2 года было мне).
А бабушкин двор... это почему-то грусть. Хотя там было весело. Удивляет, что все такое маленькое. В детстве казалось большим.
Kiro4ka 21 липня 2017, 11:02 1
Рзницю сприйняття розмірів в дитинстві і в дорослому житті я теж відчула... Навіть, вчора, дивлячись здалеку на свій будинок, в якому жила...
Він здавався великим, новим і класним, а зараз він здається маленьким і захованим за інші будинки, аж серце зжимається на це дивитись...
А ще згадала дачу, як я могла заховатись під сходинки, як поміщалась на качелі вдвох з подругою і вони здавались мені здоровенними, а зараз ледь влажу в качелі, а сходинки з важкістю досягають висоти мого коліна.
А озеро, яке здавалось безкраїм морем в дитинстві, тепер зможу подолати за 5хв максимум ...
Ще шлях від зупинки до будинку завжди здавався таким довгим, нудним, часозатратним, а зараз це 5хв легкої ходи і мене дивує що важкого було тоді і нащо наставили ще 2-3зупинки на шляху до дому :smile: