Сльози щастя…. Один день мого життя… стр. 3

Одним із щасливих днів мого життя для мене стало сватання, коли мій майбутній чоловік став на одне коліно і в присутності моїх батьків його мами і сватів попросив моєї руки, а потім пообіцяв моєму папі зробити мене щасливою… Йому 20 мені 21. Весілля 08.08.08. Чудовий, омріяний нами день… Ранок… Перукар, Візажист… Повна квартира людей, родичі подруги, фотограф, оператор… Шикарна сукня ( за 3900 для 2008 року дорога) -  подарунок батьків для єдиної донечки! Викуп… Вторгували за мене тоді 1200 грн. Розпис… МИ красиві наречені, всі звертають увагу, бо ми такі молоденькі, думають, що весілля по зальоту… а ні весілля через те, що зустрілися дві половинки… Ось реєстратор оголошує нас  чоловіком і дружиною, я щаслива… а мій чоловік плаче… Так…плаче не  скупою чоловічою сльозою, а витираючи сльози з очей… я обіймаю його, він зжимає мою руку, що мені аж боляче… та я терплю, розумію, що це йому необхідно… Потім вінчання… На вінчанні плачу я, бо розумію, що ось перед Богом мій чоловік назавжди і в горі і в радості… Після вінчання прогулянка в Пирогово, потім Ресторан… Наш перший танець, звичайний не постановочний, щирий, простий… Мій чоловік обіймає мене і шепче» Вибач, що я плакав в загсі, я щасливий дуже… я радий, що ти моя назавжди… просто мені ніколи мама не дозволяла плакати, говорила мені, що я повинен рости справжнім чоловіком… А коли мені було 4 роки і нас покинув батько... я не міг плакати, бо плакала мама, вибач це просто вихід емоцій»… В той день я не в останнє бачила сльози свого коханого Андрюшика… Другий раз він плакав тримаючи мене за руку через 3 роки нашого шлюбу, коли в 11 тижнів в нас завмер плод… Важкий був період… але ми змогли це пережити… Втретє він плакав  в квітні 2012 року, коли я на долоню поклала йому полосатий тест, він обняв мене і плачучи і посміхаючись шепнув « цього разу я стану папою». В кінці 2012 року… Його мрія збулася в нас народилася донечка, але пологи були дуже складні, і в той день нашу дівчинку забирає ревмомобіль в реанімацію. Я в пологовому дитина в реанімації в іншому кінці міста, мій чоловік з моєю мамою їде туди, потім повертається розказує, що бачив нашу крихітку і знову плаче, дякує мені за нею і плаче… Потім з моїми батьками він їде в церкву і молиться за мене і наше чадо на колінах посеред храму… Там плачуть вже мої батьки дивлячись на все це… Через 4 дні я і наша доця разом у відділенні патології ДКБ № 1… Вона сама дихає… Ще через два тижні ми вдома… Чоловік не зводить з неї очей,  говорить, що вона у нас красуня… В 2 рочки дізнаємося що в нашої дитини генетичне спадкове захворювання кишківника потрібно робити операцію… В день операції я не плакала… я просто читала молитви… А чоловік знову плакав… і вже не плакав, а ридав… Що я сварила його, і відправляла додому… Слава Богу операція пройшла успішно… Донечка з нами, все інше не важливо!!!! Пройшов рік після операції. Наша донечка здорова!!! Папина любімка, папина мазушка… Зараз коли він вкладає її спати в його очах я бачу сльози він повертається і шепче:» я вас дуже люблю» Ось такий він в мене плакса, ні не плакса, він просто емоційний, Люблю його дуже)))))

А ваші чоловіки плачуть?