Історія у фото♥️Фотоісторія на Kashalot.com

Чи друкуєте Ви фотографії і як часто їх переглядаєте? Чи люблять Ваші діти слухати сімейні історії?)

Я друкую постійно дитячі фото, а себе майже не фотографую. Один з видів вечірньої медитації - переглядати фото дітей, і щоразу дивуватися, як швидко вони ростуть. У старшої скоро перший ювілей, а молодша - ще нещодавно була кабачком, а вже бігає швидше гоньщика і без упину розмовляє на своїй напів-марсіанській мові.

Мені подобається, що старша поїменно знає весь рід, по моїй лінії, до 3 коліна. Хто де чія бабця, хто де чія дідьця. Цьому, також, посприяло те, що останні роки, вона разом з бабусею ходить прибирати могилки до поминальних днів і чудово може розповісти де саме і хто похований. І їй подобається цей день прибирання, а я вбачаю в цьому - її повагу до свого роду. Я до цього прийшла в набагато дорослішому віці.

Як я вже писала: одна з моїх бабусь - дитина війни - історій там вагон і ще на 1 вагон назбирається. Дідусь, хоча і був молодше за неї, і народився вже в самому кінці війни, але був воєнним, у ракетних військах. І завдяки цьому - моя мама з батьками об'їздила за своє життя більшу половину СССР. Бабуся і дідусь, по лінії тата - мають цікаві долі, як дві людини з різних куточків України зустрілися за долею випадку і вийшов плід кохання - мій тато) У батьків також цікава історія знайомства, точно Амур все підрахував. А с тим, що бабуся була проти їх заміжжя, а що бабуся, що мама в мене з перчиком - то самі розумієте, що Санта Барбара була ще та) 

В черговий раз, коли біля нас так добряче тряхнуло, я подумала - що ніхто не безсмертний. У живих залишилися лише одна бабуся. Онуки хоч і не дають розслаблятися, але мама моя вчухає на очах. Я..а я також не вічна. Ні, звісно я ще планую з парашутом спригнути, і в океані з акулами поплавати.  Можливо ще третього народити. Жарт. Я більше не таке не піду :sweat_smile: Але, я не безсмертна. Хто розповість моїм онукам, про їх пращурів? Хто покаже цим дітям технологій майбутнього, як жили люди 150років тому) 

Гігабайти в сховищах, гігабайти фото в телефонах - це все добре, сучасно. Але я полюбляю потримати в руках. 

Потім я натрапила тут у клубі на допис, де показували фото пра-бабусі і збирали інформацію щодо свого дерева сім'ї. 

І я зрозуміла, що настав час збирати з родичів дань) і починати складати Альбом сімейних фото для своїх дітей, щоб вони могли передати потім своїм. Головне, щоб бажання не згасло, поки я з усіх зберу потрібні мені фотографії. 

Процес зараз в процесі. Тавтологія звісно, але як є) 

ось це я) А це моя молодша:sweat_smile:як бачите, любов до рок-зачісок це в нас сімейне:joy:

Але як же цікаво розглядати старі фото і накладати на зображення ту інформацію, що інші розповідали про цю людину. 

Це - я з батьками) Тата немає вже 11 років, і з кожним роком сумую все більше(

це я з бабусею, котру пам'ятаю, хоча не мала б) а ще пам'ятаю, що я її дуже любила) бабуська Оля) як розповідає мама, вона усі мої роки вважала, что мене назвали в її честь) 

це мій дідусь, бабуся і мама, і дивлячись на його фото - я розумію, чому бабуся обрала його) 

А ще, завдяки тому, що деякі фото збереглися лише як фото з фото, то я майже успішно освоїла реставрування фотографій) це пра і пра-пра бабусі моєї страшної доньки)

Історії є у кожної родини, а кожна родина є частиною історії. 

Постійно зустрічаю твердження, що жінки, що народжують у війну - героїні. Це безспірно, бо бандереняток потрібно багато, щоб відродити душу України.

Але, дівчата, що опинилися на порозі війни на 9 місяці вагітності - то для мене жінки зі сталевими яйцями. Бо їх ніхто не запитував за 9 місяців до цього чи хочуть вони народжувати під звуки сирен. Це був не їх (наш вибір), але стало нашою реальністю.

Я одна з них, на жаль чи на щастя. Я народила на 3 тиждень війни. Хоча ПДР мала через декілька днів після початку повномасштабного.

Чи думала я, що мої діти відчують на собі війну?Ні.

Для мене, як і для тисячі інших українців - війна це було щось неможливе, щось десь далеко і точно не з нами. Так як старшу я народила рано, на початку 38 тижня, то і собі спланувала, що і молодша не засидиться точно. І весь лютий вже нічого не планувала далі одного дня. 22 лютого була у лікаря на плановому, вона мене запевнила, що ось-ось і до наступного планового огляду я вже не доходжу. А я хотіла, дуже хотіла народити в той же день. По-перше 22.02.2022 - гарно ж. А по друге, живіт мені здавався більшим за всю мене, і я вже до тижня так 35 втомилася по самі помідори, а далі просто рахувала дні і щовечора закреслювала, як полонена, на стіні:sweat_smile:

Валізку тривожну я не готувала, я речі в пологовий 100% навіть не забрала в той момент. І це зіграло зі мною злий жарт. Бо потім я гребла що бачила і не бачила.

23.02 вирішила, що час вже точно скоро час на вихід. Згадала, що не зробила "фотографії як в Пінтерест" і години дві, як лінивий тюлень, йорзала по ліжку з телефоном в руках.

Це був останній день життя ДО

Потім, весь вечір Кашалот і ще один застосунок для мам. Пам'ятаєте ту тему, де писали, а чи буде щось? Потім виступ чорта. Отак я просиділа до 3 ночі. А в 6 ранку чоловіка розбудили..

А ще, так як мені було тяжко ходити, та взагалі дихати - я віддала старшу бабусі. Ми на правому, недалеко від артерії Києва - проспекта Перемоги. А мама - на Троєщині. Два кінця Києва. Початок війни, ранок...я з години на годину чекаю пологи і прошу дитину почекати хоча б день, а краще 3. І розумію, що 2 моїх дорогі людини на іншому березі Києва. А над Києвом вибухи. А в мами - 13 поверх і будинок з панорамним видом на Дніпро. Це доречі і зараз грає поганий жарт щоразу коли над Києвом літає щось.

Так ок, пере:poop::poop::poop: я знатно, поки чоловік не привіз їх до нас в квартиру на правий. Саме смішно було в чаті школи читати повідомлення інших батьків о 8 ранку, що сьогодні! вони залишать діток вдома. Які ми були наявні. Я була одна з тих, хто на усі 30000% були впевнені, що вони полякають 3 дні і все закінчиться. Єхх дурна дурна я була. Хоча та дурість і допомогла мені перестати нервувати, бо нерви то пологи, а пологи....що куди де як. В мене була домовленість у 2 пологовому, але вирішили не залишалися у місті. І коли біля Ірпеня були танки, а від нас до Ірпеня повітрям 2 рази впасти, 3 рази присісти - ще раз впевнилися, що зробили правильно. Доречі, саме війна мене навчила рахувати відстань "по повітрю".

Я стала спокійна як пень, я лиш гладила живіт і прохала посидіти ще трішки. Бо не час) 

Маму і старшу я відразу відправила до бабусі, бо хоч і Київська область, але село в ярах - якщо не місцевий, то й не знати що там є хати)а сама засіла з чоловіком біля Києва, у свекрів.

Так от!!!!!

Щоб ця мадам зараз була такая слухняна як тоді. Я приїхала до будинку свекрів на 2-3 дні, а затрималася на 3 тижні. Пройшов ПДР, 40тиждень, 41, 42. Я періодично їздила до лікаря гінеколога, усі казали, що все ок) дитина знає все сама. А я сходила з розуму. Бо чужий дім, війна, моя дитина далеко від мене і я як пінгвін не можу кроку ступити, без крихтіння. Зараз згадувати смішно те, як я ходила) 

Я перепробувала всі методи виковиряти дитину з себе. Усі. Геть усі. Деякі по декілька разів за день, деякі по декілька днів за ніч. 

А ще, особливо бісящий тип дзвінків: "ну що ще не народила?". Так дитина не поспішала на вихід, вона чекала Перемогу. Але я постійно проговорювала, що я то не слониха. За об'ємами можливо і так, але ходити вагітною два роки - я не планувала) 

Час йшов. Ісіда, що була відносно близько і та що об'явила про безкоштовні пологи - була забита під самі помідори, у Мануфактурі - перестали приймати пологи. Їхати в Київ - так собі ідея взагалі була для мене.

Розглядали навіть варіант домашніх пологів. Сусіда у свекрів - симпатичний лікар-хірург, і на той час в нього в будинку пересиджувала частина його мед персоналу. Я розуміла, що може статися так, що такий варіант буде єдиним можливим.Я соромилася, аж поки не дізналася, що він - крутий хірург, до якого черги на прийом в Києві. Я розслабилася, що все рівно мене спасатимуть) 

Ще одним момент: на 36 тижні на УЗД, мені сказали, що дитинка вже 3500, тому довго сидіти їй не потрібно, то с тим, що я худа - можуть бути ускладнення в пологах. Розумієте так, чому я нервувала дуже після 40 тижня? Я боялась, по-перше що може піти в пологах все не так як треба, а по-друге, що усі речі, що були заготовлені на весну - будуть малі, а купити нові - трішки проблематично) а вийшло так, що доня 56 носила місяці ще зо два.

Але, на 42+ тижні народилася донечка 2900 і 49 см.

На 42 з хвостом тижні вирішили мене стимулювати. І от, за день до стимуляції - я зрозуміла, що є контакт. Підійшла до чоловіка і сказала, що треба їхати)

народжувала я в звичайному хірургічному відділені звичайної районної лікарні, до якої їхати було ближче всього) ми їздили до гінеколога так часто, що 2 блокпости вже просто нас впізнавали. Зі мною разом народжували ще 5 дівчат. Одночасно. Як мені сказали, що за 3 тижні війни вони перевиповнили план за рік)

Народила кицю і ми поїхали до бабусиної хати, бо там чекала сестричка) І почалося нова сторінка історії нашого життя. 

Перша зустріч)

А це вони зараз) старша подорослішала думками років на 10 точно)

Трішки квітучої минулої весни)​​​Дякую всім за увагу! Мирного усім неба)