Марусі було 10, коли ми переїхали. І вона - повна протилежність Вані.
Ще з початку школи вона дуже самостійна, організована, уважна. Їй все дається легко. Вона не рефлексує занадто: ну нудне, штош, треба швидко скласти і забути.
У Франції Марусю направили в останній клас молодшої школи. Нуль французької. Нуль додаткових мовних класів. Але їй дуже пощастило з учителем (і тут, і в Туреччині досить великий процент чоловіків серед вчителів молодших класів). Спочатку він роздруковував переклад уроків на турецьку і пояснював, що міг, англійською. Але через пару місяців вона вже справлялася сама і закінчила рік з відмінними відгуками.
Після молодшої школи - коледж за пропискою. На другий рік коледжу Маруся почала нудьгувати і акуратно запитувати, чи немає варіантів піти в двомовну міжнародну школу, бо англійська слабенька і математика не дуже. (Тут нагадаю, що у цей самий момент мій старший тільки-но завалив повтор року і починає втретє той самий клас 🤪. Також нагадаю, що двомовна міжнародна - це від 10 тис. євро на рік). Ну що робити?
Починаю шукати. Нагуглила, що є державні школи з міжнародними секціями. В них загальноосвітня програма плюс додаткові години (5-6 на тиждень) мови, спорту чи творчості. Треба подавати досьє у січні, і потім складати іспити.
Маруся вступила, і вже другий рік вчиться в Американській міжнародній секції у коледжі сусідньооо підпарижжя. Вони вчать англійську не як іноземну, а як рідну мову (і у французькій, і в американські системі це мова і література разом), плюс американська історія.
Зараз їй 14, в школу їздить на метро, прокидається в 5:30 сама. Краща учениця паралелі, найвищий бал в класі і з французької, і з англійської. 22/20 з математики. Багато читає, готує, страшно цікавиться французькою і американською політикою. Але характер - боже, дай мені сил не вийти у вікно.
Наступного року їй вступати в ліцей. І їй по-іншому, але також важко з вибором. Вона хоче потрапити в один з двох елітних ліцеїв в Парижі. Але це буде складно. Там приймають за досьє, ніяких іспитів. Тобто, трохи чорний ящик, і, між нами, шансів небагато. В приватний не хоче - занадто правий. В державний за пропискою теж - занадто лівий. Секцію продовжувати теж не дуже хоче, бо щільний розклад, і нема часу на життя. Хоче або в шайкращий, або закордон (закордон, Карл, з Парижу!).
Коротше, добиває мої три останні нервові клітини.
Коли мені кажуть, що освіта дітей - це заслуга батьків чи системи, я дуже сміюся. Так, ми підтримуємо дітей, допомагаємо, де можна. Але діти навіть в одній родині - дуже різні. І попри всі наші зусилля, їх внутрішній світ і особистий шлях набагато сильніші за будь-який батьківський вплив.
Я не кажу, що треба просто сісти і скласти руки. Але варто також бути чесними з собою: в тому, що Маруся успішна в школі, в основному заслуга вдалої комбінації генів і щасливого збігу обставин (недавно вона каже, чорт, було б страшно народитися в Афганістані, наприклад).
І я часто думаю, що якби вона була єдиною дитиною, і мене спитали поради, чи варто змінювати країну з дітьми в середній школі, я б не замислюючись сказала, так, легко, жодних проблем. Але реальність трохи ширша, ніж досвід однієї дитини. Тому я давно не даю ніяких порад.
Ну що, залишився Степан. Які у вас версії?