Радіодиктант 2025

Диктант став вірусним у соціальних мережах — культурні та медіа ініціативи, дієвці та звичайні користувачі почали публікувати свої альтернативні версії диктанту у соціальних мережах.

Основний текст радіодиктанту 2025:

Треба жити!

Авторка письменниця Євгенія Кузнєцова.

Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…

Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на "інтерсіті", робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.

Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "допіру", "пітятко" чи "кияхи".

Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.

Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а й розрізняємо їх на слух.

Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.

************************

Добірка найцікавіших варіантів тексту «Треба жити!».

Інститут масової інформації:

«Жити не треба чекати.

Ні для кого не секрет, що жити рекомендовано цікаво. Варто читати літературу, відвідувати театральні вистави, дресирувати чотирилапих друзів.

Водночас, як стверджують деякі фахівці, найбільш ефективним є життя сьогодні, 30 жовтня. Серед іншого, слід взаємодіяти з різноманітними пухнастиками, здійснювати візити в лісопаркові зони для пошуку грибів. А найбільш затребуваною діяльністю на сьогоднішній день є спрямування грошових коштів на потреби сил оборони України. Закріпити таку соціально важливу активність можна спільним збиранням дарів осені серед золотого листя.

Не залишила байдужим нікого порада любити свій дім. Тут інтернет розділився на два табори: хтось вважає домом місце, де проживає фізично, інші наполягають, що такий статус має лише адреса реєстрації місця проживання.

Як повідомив нашому кореспонденту експерт, який побажав залишитися анонімним, неабияк додає життєвих сил щире висловлення емоцій: радості, ностальгії, суму, злості. Чи входять до цього переліку обурливі коментарі в соціальних мережах — питання залишається відкритим. 

На теренах інтернету сперечаються, чи додає жаги до життя ненависть до північного сусіда. Не ненавистю єдиною відповідаємо ми на зло. Ми відповідаємо життям — наповненим змістом, добротою й мовою, яка житиме після нас. Подейкують, саме це і є справжня перемога. Час покаже»

Віктор Стинич, Закарпаття:

«Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати красно по корзові, варити палинку і печи баньки на шпорі…

Мусай жити! Не помали, не піціцько, не післявчора! Фурт! Нись! Мусай шкомтати мацура за черево, ходити на яфини, передавати шовдарь леґіням на войну, уладжувати хижу і чинити сиринчу, тим ко коло нас.

Мусай взяти на ся файноє шатя, і веричи гроші на Мукачівські дрони MyDrons, а й щи — шурігувати листя і упозірувати у яркові гистині, бо дітвак ся узвав, шо завтра треба на урок.

Мусай любити свою хижу, даже кіть она не наохтема і докус у чужому краю — і чуєш її лим у сирці. Мусай здавати кров, і може кось утямить, шо вто такоє “пітятко”, “сарачатко” авадь “струк”.

Мусай цілюватися, се бізівно. І все уповісти шо думаш. Ниє часу онаджитися. Життя утікать од нас ги вітер на вігорлаті. Лим то шо не мож покивати, зопстанеся з нами — памнятай, люби і радуйся.

Щи мусай ривати, коли годенісь. За усьо, шо не мало ся з нами стати. За те шо ми тямиме, ко майліпший Мадяр і чуєме “братську” брехню ще до початку бесіди. Немза хоче аби ми жили в суєті-гризоті, а наші дітваки вадилися “по-руськи”. А ми будемо жити фосо, ай зато, не тямлючи на гісторію, бо так має боти для нас і наших “пітяток”».

Невідомий автор, Сумщина:

«Нада жить! Ни ото як здрасті, ни чучуть, ни потом. По-людськи! Січас! Треба розмазувать котів, везти собачат з фронту на сидячом поїзді, нада робить рімонт і радувать своїх. 

Треба куплять блістящі плаття і здєльні купальніки, но ни на всі гроші — нада ще оддавать шось на армію, а ще – ходить у балці коло ставка рицця у бурʼянах.

Нада любить, де живеш – даже якшо це ни навсігда. Треба здавать кров, бо шо тобі, жалко, чи шо? І тоді хтось як і ти полюбе слова: “ходю”, “перве”, “ловкий”…

Нада цілувацця, коли получаїться і казать усе прямо, а не викаблучувацця. Бо жизнь одна – р-р-раз і нима! Ни вспієш і оком змигнуть, як уже досвідання. Помни хароше, люби й веселись, пока можеш.

Не гріх і поплакать. Бо цього усього ни должно було буть! Ми не должни були знать, як реве та желізна падлюка. 

Рускі хочуть, шоб ми були ото як вони: вєчно гризлись як собаки. Но нє. Ми будем жить ради тих, хто балакатиме по-нашому даже тоді, коли ми уже вмрем»

Остап Українець:

«Мус жėти!

То мус інтересно жėти: штудеровати, на шпацір ходити, сокотити маржину …

Мус жėти! Ни так-во лельом-полельом, ни такої шо кіт наплакав, а й ни на потому. Тако направду! Бігме боже, кілько то має чоловік наробитиси, аби жėти! Мус почіхрати кóтів, бо скучили, піти в горби за грибами, песенят бездомних завезти в район, хату пошпаклювати і ше може кревних та й колєґів чимс покішити. Мус купити си вбирю з пацьорками, а й на восько офірувати мус, та й за всьо чисто на сезон тра’ задбати, до того ше й перенипати кождим звором огрудка, бо де ше на холєру маму тоті каштани в школу найти? Мус і д’хакі мати любов, аж би то була така хата чісова, ни правдиво твоя, котру в серцю носиш. Мус вгощати других тим, шо сам маєш, та й биз то може і другі зачнуть казати “штудерно”, “рискаль” чи “ґраса”.

І цілюватиси мус, єк уже прийшло си, і ни ментити дурної, а так путнє говорити. То нема шо багато думати. Шо зробилось — то розбилось, був би-с дурний аби пробував імити си до рук жикє. Іно то шо ймити не годен — памніть, сьміх, та й шо другі люде за тебе подумают — оказує ся правдивим.

Та й, коли годен, ше мож покрунькати. Бо їке то в усіх тяжке жикє, а в нас такой їкес найтяжче. Мало того шо знаємо, їкий звук видає далекобійний дрон ци балістична ракета, то ше й в диктанті во за них мус писати.

Москальови їдна думка: всрав би си, аби лишень другому добре не було. Ну то й срав би пес його матері — нам своєї по-свому балакати і за своїх дітваків думати, а нє за тоту нензу»

Володимир Гевко, Тернопільщина:

«Треба жити!

Жити треба слічно: смажити каляфьори, пуцувати мешти, шанувати стрийка. Хто жив, той жиє! Не легонько, не дрібку, не то ся зробить. А правдиво! Вже!

Треба пасти корову, копати бараболю, бавитисі з пісєтками в стодолі і замітати подвір’я. Казати бабі, шо ти її любиш, бо завтра принесуть пенцію. Треба вудити шинку і варити гижки на празник. 

Треба любити свою хату, бо ти є господар і ґазда! І навіть якщо не всі видят шо в тебе на подвіру – там має бути чистенько, як бог приказує. Бо ти не оферма якась і не потороч. Треба офірувати кров і пеньонзи, і може з ними в чиєсь серце втрафлять слова “брайтрура”, “мішіґіне” і “полярис”. І “цєпє”! То таке саме, як пулітко, но від курки.

Тре’ вставати з-за столу і цілювати дружку, якшо тебе взяли старшим дружбою і співати многая літа кухарці. Голосно. Нема часу стидатися. Життя втікає, як діти з колгоспного гороху, шо зобачили бобіка. Правдивим є тільки то, шо можна помацати руками – новий ксьондзовий фелон на Різдво в церкві, шість корців пшениці за пай від фермера і 500 євро з цьотчиної передачі з Італії.

Часом треба пустити сльозу, коли годен. За всьо, шо з нами не мало трафитись. За то, шо гудит посеред ночі, заким ті диявóли запускают по нас ракети. Вони хочут, аби нас гет трафив шляк і ми перестали мити вікна перед Великоднем. Але ми будем жити файно, шанувати Христа і ходити в неділю до церкви. Та й таке»

Оксана Максимець, Київщина:

«Жити треба по-київськи: читати статті на Вікенді, ходити в театр не лише на Уривського, підтримувати товстеньку рись Степана…

Треба жити! Визнавати котів частиною екосистеми, збирати людей на протести з картонками, їздити на столичній електричці, робити ремонт Дарницького шляхопроводу. Треба приносити на обмін речами сукні з лелітками й уносити звідти теж, донатити на військо, слухати як пісню гуркіт генераторів. Ходити в міжʼярʼя ботсаду, щоб зібрати трохи каштанів, бо всі дворові каштани підлітки вже здали в пункти збору.

Треба любити свій двір, навіть якщо він на лівому березі. Треба здавати кров і волонтерити на каві на ВЛК, бо де ще навчать готувати “міцну як ЗСУ”, “”солодку як перше кохання” та “чай, який насправді трава”.

Треба припиняти #незнайомства заради знайомств, побачень та поцілунків у Києві. Немає сил бути далеко від Києва. Нехай і крихкі його мости, нехай його дороги сповнені ямами. Стійкими в ньому виявилися ми: дарничани й подоляни, троєщинці й борщагівці.

Ще треба сміятися, коли можеться. Бо хто наробить мемів за нас. Хто за нас вигадає новину про дрон, збитий банкою огірків, запущеною з балкона? Лише ми знаємо, які то були огірки: ніжинські чи броварські в кетчупі.

Росіяни хочуть, щоб Київ став матір’ю їхнім містам. А ми знаємо: обійдуться, всруться, на дрібні ханства розпадуться, а ми далі будемо жити й по-своєму говорити».

Дарʼя Зінченко, Кропивниччина:

«Нада жить!

І жить нада інтєрєсно: справлять ги́ржики зі своїми, слухать як потріскує стерня на полі після сіюминутної серпневої зливи, научиться колоть свиню на Покрову і крутить огірки на зиму.

Нада жить! І шоб ніхто не сказав, шо живеш ти ні сенди́, ні тенди́. І не аж коли пітух в сраку клюне — жить нада сразу! Осьдо тут! Вранці, як роздру́хаєшся після сну, треба не спішить, а тихо вийти у двір та оглянуть господу: перевірить курей, ластівчат, чи повернувся з гульок Дружок (охляне ж, зараза така). Сходить на город, пощіпать друге полуничне пришестя, потерти червоні щічки помідорів, дать по сраці патісонам і кабака́м. Не зі зла, а так, шоб віздє був порядок. А далі вже можна йти маламу́рити варенички, які мама приготувала на сніданок.

Пока́мість ти живий, треба любить свою землю. Стараться для неї, квітчати її. І одного дня квітами у чийомусь серці проростуть “рядни́на”, “чара́” та “пі́лочка”.

А як тебе поцьомкає яка дівка, то і ти не давай задню. Не мовчи, але тако́ і не теренди́ зайвого. Їйбо́, нема часу! Тримайся за любов, совість і штани, коли біжиш вночі з кукурудзяного поля.

А ше не встидайся, плач. Ти не виписував собі таку жизнь разом з «Порадницею». А воно, бачиш як, прийшло заказним пісьмом.  Але як тебе злякає те болотяне пау́тькало, коли навіть у вогні ракет, шо вибухають, ти бачиш суцвіття дідових мальв? Я ж кажу, ну.

Ці бамбу́ли на сраці світу хочуть, шоб у нас був вєчний кардібалєт. Пу́цьку їм! Поки живі, будем фури́чити так, шо і чорти в пресподні вивчать українську. На всякий случай. Воно їм лишнім не буде».

Ольга Гембік, Волинське Полісся:

«Тре’ жєти!

Жєти тре’ хорошЕ: вибирати гуркЄ, ходити на весіллЄ за свашку, гнати коровИ на пашу.

Тре’ жєти! Ни як-небудь, ни колись, ни опослє. Настоящо. Тупірика! Тре’ ворошєти сіно, брати єгоди і єблика в дві відрі, везти собачєт по чугунці і ровером, робити порадкі на великій хати і жєти тилько зі своїм чулувіком.

Їздити в село на празникЕ до матира, везти мед у слоїку. Ще тре виткати радно, і не одне, бо і дивчєта на виданні, і зимою у хати буде зюзя. А як ни – то кутати куринєта. І до дохтОркі – здати кров. І жєти ще хоріще».

Ганна Довгополова Костенко

«Треба жить!

Та тіки шоб по-лЮдськи, по-нашому – на всю котушку: книжечки читати, у театр сходить, Патрона дресирувать, та толком, шоб не гавкав, як дурний, а слухався, як годиться…

Треба жить! Не потихеньку, не потрошку, не “з понеділка” і не “як руки дОйдуть”. А так шоб зараз і отута! Бо жити — то не нав карт гулять — не переграєш. Треба котів мяшкурить, гурки квасить, цуценят із фронту везти, ремонти поробить і хоч трохи радості підкидати тим, кого любимо. Та й плаття не для тремпеля прикупити, а удіватися, і хлопцям задонатить, і ті РЕБи пошукать, і генераторів докупить, а вечорами — отамечки по посадці на лісапеті їздить у міжʼярʼї, де матіоли пахнуть, але тіки до комендантської години.

Треба любить свій дім — навіть якшо ти ВПОшник. І кров треба здавати, шоб, може, яка дитина не одирвалася од свого коріння і мала любов до наших слів — отихих гарних, як “припічок”, “коношок” чи “пшиничка”

Та й цілуваться треба, єслі шо, і казать те, шо думаєш, у лоба. Бо нема коли отих півтонів ловить, часу геть нема. Дак матеріальне — воно ж крихке, профукать легко. А справжнє — то те, шо руками не вхопиш: спогади, сміх і любов.

І поплакать треба, як серце заходиться. За всим отим, що з нами не мало би статься. За те, що ми тепер не тільки знаєм, як пишеться “шахед”, “гербера», “італмас”, а й на слух їх чуємо — і од того мороз по спині.

Бо москалі хочуть, шоб ми такими, як вони, стали — зашуганими, нудотними, понурими, як товмаки. Та де там! Ми будемо жити цікаво — назло історії, і заради тих, хто після нас балакатиме нашою, живучою, як Псел і Сейм, мовою»

Олександр Стукало, Чернігівщина:

«Нада жить!

Жить нада интєресна: бєгать на речку босим, ранєнна ўстаўши, віпіўши кружку сирадойчику ўранєшнєга, дабрущих блінцоў толькі с пєчи штуки три улупіўши, стьобнуўши три панпушкі са смєтанаю топлєнаю й запіўши вадою лєдяною с калодєйзя, такою, шо аж зубі балять, — а як прибєжиш з речкі (дівісь толькі крапіваю нє абжарся і ў гаўно нє ўступі, знаю я тєбє), дак сєсті на сонєйку, дівіцца, як смародіна хіліцца да самаї гар’ячаї зємлі, як паречкі вісять буйниє, сам смак, падстаўляй рот і збірай зубамі, як вішні паналіваліся сокам, вот-нє-вот репнуть, як ябліна, єкую ще прабаба саділа, сєй год дабрущих яблак дала…

Нє як папала треба жить, нє лєніўшись, нє заўтра, а сягодні, нє скора, а сєйчас. Так, шоб і праўди було панятна, шо жить табє наравіцца! Гладіть катоў трохмасних, сєрих, рижих, усякіх, єкіх толькі пабачиш! У грибі йті, калі дорщ праллє, шукать бєлия, абабкі, польськія, да хоть і сираєжкі чи паддубнікі, з тих так сама лоўкіх каклєт можна нарабіть, маслюкі шукать, шоб патом сєдєть да самага вєчара з ножикам, пакуль спіна колам нє станє, і пальци чорния адчищать лімоннаю кіслатою.

Єздіть возам, падводаю, па сєлу, рассєстісь, кухваяк накідать, шоб м’якше було, вожкамі хльоснуть, нно, пашла! І приносіть щось добрея тим, хто приносіть щось добрея табє, або проста тим, каму хочеш! Рвать чарнабриўци чи айстри ў садочку, купіть у лаўци чагось смашнага, мароженага, каўбаси, сітра, на базар пайті хустку купіть і штани красівія, як на храм, — і нєсті! Но й на армію тоже треба аддать трохі, а як є багата, дак і багата, бо нє ў каждага багата є, так шо аддай за тих, у каго сама нєма.

Треба любіть сваю хату, дівіцца, шоб у хаті було чиста й кала хати тоже, двари сває замєтать, снєг адкідать, щакєти мєнять, шоб кури нє пєрелєталі куди папала, дяроўя садіть треба, кала хати абєзатєльна, і ягади, можна клубніку чи смародіну, будє як знахадка. Треба здавать кроў, і може, з йою хтось віўчить слава “щакєт”, “кікі”, “сонєйка” чи “каліва”. А як нє віўчить — дак і клопати!

Цилавацца треба так, шоб іще хатєлася. Смашна, доўга і дабренна. Разказувать треба ўсє чалавєку ў вочи, нє пазавугаллю каму папала, нє вайтять па сєлу. Хочаш жаліцца — приді пажалься дадому. Жизнь адна, як єє ўсю прамаўчиш, дак грош табє цена. Спамінай, як калісь рабілі, і єслі рабілі добра, дак і ти так рабі. Паплакать калі плачецца — лучче за усяго. Приді паплач, віплачся, вітрись і дальше рабі щось добрея. Щас багата хто плаче, бо астаюцца стариє, а маладиє калєчацца, ваюють, мучацца, і ўсє аттаго, шо адін дуравати рускі ніяк нє ўспакоїцца.

Їм хочацца, шоб мі паздихалі? Сраку сабаччу їм! Будам рагатаць, жить як можам — і дасть Бог, даживєм, калі тия ўсє шельміния Путіния паздихають».

Водоканал:

Навіть, вірші є:

+++++++++

++++++++

Залишаю собі на згадку.