Є діти, які сповна відчувають, що таке ізоляція. Вони не скажуть"Привіт" і не побіжать слідом. Батькам, які виховують дітей з комплексними порушеннями важко фізично і психологічно. Фізично, тому що роками їх потрібно носити на руках, психологічно тому, що ти ніколи не знаєш, що на тебе очікує завтра...
Що відчуває мати, яка знає, що вона буде до кінця життя поруч з дитиною? Буде їй допомагати пересуватися, годувати, виконувати за неї дії?...Я стараюсь зараз про це не думати. Я дивлюся на те, як мій син росте. Я бачу, як він старається. І коли йому щось не вдається він пробує знову. Я розумію те, що якщо він не здається, я в свою чергу також не маю на це право. Ми просто живемо. Живемо так, як можемо.
Я відчуваю глибоку повагу до батьків, які попри роки життя з уже дорослою дитиною з глибокими фізичними та психологічними порушеннями не здалися. Вони є прикладом того, як можна радіти життю, коли здається, що воно закінчилося.
Я розумію батьків, які не поруч. Не завжди є можливості. Не завжди є ресурс. І не завжди твердження, що з мамою краще вірне. Тому що інколи сама матір потребує допомоги. Ми не вправі осуджувати когось "не примірявши їхнє взуття".
Ізоляція - вона завжди поруч і вона може зростати. Із незнанням того, як поводитися з дитиною, яка має інвалідність. Із незнанням того, що різноманіття емоцій, що відчуває дитина позитивно впливає на її розвиток і не можна обмежувати їх в цьому. Із незнанням того, що будь-які соціальні контакти, які сприяють соціалізації - на ціну золота.
Діти з комплексними порушеннями ростуть. Колись вони стануть дорослими дівчатами та юнаками, але часто психологічно так і залишаться тією ж малечею...Малечею за яку вирішують інші.