"Эта песня о тех, кто не слышит, Как я ее тихо пою..." А. Строкина "Держиоблако", художник Ева Эллер

...На вершині Білої Гори живе Людина-Велетень. Він такий могутній, що знає всі таємниці і відповіді на всі питання...

Дивовижна філософська казка, після прочитання якої думкам довелося трохи охолонути, щоб трансформуватися в слова. Адже роздуми про трансцендентне завжди змушують мене переміститися на іншу площину. "У кожного своя гора, і щоб подолати її вершину, слід зупинитися". Аби розгадати приховані сенси, закладені автором, треба погратися з варіаціями їх трактування - це як біг навмання в кінець тунелю. Як каже один із героїв казки, пам'ять мудріша й старіша за нас усіх, вона живе в нас із народження і передає нам знання. Ми такі, як ми є, завдяки нашій пам'яті, тому не можна порушувати її законів. Можна подумки пообурюватися і посперечатися щодо цієї гіпотези, але якщо добряче проштурмувати мозок, то це не так уже й нереально.

Головний герой книги - дивна істота з купи листя та пір'я. Дуже цікавий алегоричний образ із невипадковим іменем. У пошуках "ідеї" Платон подолав шлях тривалістю сім щербатих місяців, а там його покинули думки про страх, сум, образу, тугу за минулим - і він став невагомим. Проте в цій порожнечі все найцінніше залишилося: голос аптекаря Муна з "будинку зі світлом" - там він зрозумів мету своєї земної подорожі; тепло одухотвореної дерев'яної ляльки Макки, яку врятував із води  Август - саме Платон допоміг вовколисові повірити у свою сміливість; золотисте сяйво друга, якому він подарував уміння прощати... Лише очищена душа може осягнути суть справжнього буття й наблизитися до ідеального світу.

Чи є щось вічне на планеті - можливо, небо назавжди? Чи існує рецепт подолання страху, коли люди постійно шукають, чого їм боятися, кому не довіряти, кого уникати і вважати причиною всіх лих. Чи варто вірити в те, що розпач - це хороший початок? Від нього хочеться втекти далеко, а це означає початок шляху, де чудо зовсім поруч. Чому гордість не стане менша, якщо віддати своє прощення - за що ж просити вибачення, як не за помилки? І як це цінно: стояти під літніми зорями і вчитися прощати. І як це піднесено-легко дякувати зраднику за білі хмари в думках, за темну ніч у душі звіра... Фінальна пісня твору дає розуміння того, що "до", і того, що "опісля".

"Эта песня о тех, кто не слышит,

Как я ее тихо пою..."

P.s. Уперше пишу огляд на книгу, якої ще не тримала в руках. Склалося так, що можливість прочитати те, чого ще не було, подарувала сама авторка :sunglasses:. І за дивним збігом обставин ця глибока притча нещодавно розділила зі мною тягар випробування мого організму на міцність. Є в мене така особлива поличка з асоціативною літературою, найцінніша поличка з книгами, які стали цілителями тіла чи душі в часи перманентних криз...

Доки чекаю свою перлину у фізичній оболонці, поділюся фрагментами в такому форматі, в якому читала. Оскільки моя читалка похилого віку (2010 р. випуску) і лише ч/б, що не може передати всієї краси роботи художниці, то кольорові скріни додаю з телефона. А коли отримаю паперову книгу, то розміщу реальні фото. Але огляд проситься саме зараз, бо потім може бути вже "не так" - слова зникають мов сліди на мокрому піску і болить там, де вже нікому не видно. А може, то серце стукоче від кави ..

         ...

11.08.2021

P.s. Отримала книгу, і вона перевершила всі мої сподівання :)