Ужастиков вам к ужину :)

„НАЩАДОК” ДРАКУЛИ

Серед багатьох легенд в усі часи найбільшою популярністю користувалися оповіді про різну нечисть, про Ворога роду людського, який навіть в найменшому містечку встиг залишити свій слід. Чернігів тут не виключення, і чудеса на нашій землі діялися не тільки за часів билинних богатирів. Місцеві жителі та екскурсоводи охоче розповідають приїжджим, що якихось триста років тому, жив у Чернігові справжній вампір, або по-нашому, по-українськи, упир. Саме таку недобру славу у легендах отримав цілком реальний історичний персонаж – чернігівський полковник Василь Дунін-Борковський (1640 – 1702). Сучасні історики цих оповідей всерйоз не сприймають, але в ХІХ етнографи зі слів місцевих жителів записали досить моторошні оповіді про цю людину. Говорили, що вдень пан полковник не дуже любив виходити на люди. У побуті він був досить скупим, зате охоче і щедро жертвував гроші на розбудову церков і дороге церковне начиння, в тому числі Євангелія у срібних оправах. Його коштом облаштували іконостас у Єлецькому монастирі (цей витвір мистецтва, на жаль, не зберігся, зник у буремні революційні роки).

         Заздрісники почали поширювати чутки, ніби такою щедрістю Дунін-Борковський намагається спокутувати якісь страшні гріхи. Але найстрашніше розпочалося після смерті полковника. В інший світ він відійшов 7 березня 1702 року, а поховали пана полковника в Успенському соборі Єлецького монастиря з усіма почестями, належними представнику козацької старшини. Втім, спокійно лежати в землі полковнику не судилося. Як розповідає легенда, незабаром він почав вставати з могили, наводячи жах на мирних городян. Рівно опівночі розкривалися ворота Єлецького монастиря і виїжджала з них примарна карета, запряжена вороними кіньми. У ній їхав упир-полковник у свій маєток на Чорній кручі над Десною[1].

Ось із зловісним скрипом прочиняються двері і, наводячи жах на слуг і родичів заходить до оселі померлий господар. До перших півнів ходить він по кімнатах, а потім йде у сад, до старої, покинутої криниці. Вказує на неї і зникає під півнячий крик.

Саме таємнича криниця була незмінно присутньою в усіх варіантах легенди. Розповідали, що коли її розкопали, то знайшли підземний хід, що закінчувався невеликою печерою. В ній, буцімто, знайшли порожню домовину та чаклунську книгу, обтягнуту чорною шкірою. Таке собі помешкання класичного вампіра.

Але після смерті Дунін-Борковський не обмежився візитами до свого маєтку. Через півроку по його смерті у Чернігові почали раптово від загадкової хвороби помирати люди. Кажуть, ніби вони падали просто на вулицях і помирали від „смерті немічної” (в ті часи так називали малокрів’я). Жертвами стали близько двадцяти осіб, і ще десятки зо три зникли у невідомому напрямку. Містом поповзли зловісні чутки, що полковник-упир встає з могили аби пити людську кров. Надія залишалася лише на милість Божу, тож городяни звернулися по допомогу до єпископа Іоанна Максимовича.

І от, коли примарна карета з полковником (а правили нею нібито самі чорти) однієї ночі знову прямувала до маєтку Борковського, на Красному мосту зустріла її процесія з хоругвами та церковними співами. Архієпископ здійняв хрест і карета з упирем провалилася у води Стрижня.

Знайшлися сміливці, які наступного дня відкрили склеп Борковського. Покійник лежав, мов живий, з рум’янцем на щоках, а в зубах у нього нібито  навіть димила люлька. Тоді чоловіки проштрикнули груди упиря осиковим кілком, щоб не тривожив він більше добрих християн, а домовину з тілом перепоховали у маєтку Борковських. Тієї ж ночі Десна вийшла з берегів і затопила могилу, над містом усю ніч гриміла страшна буря, а в небі серед блискавок налякані городяни бачили гігантський силует полковника.

Звісно, в цю історію важко повірити, тим більше, що герой її – цілком реальна історична особа, досить відомий політичний діяч свого часу. Як же став він жорстоким кровопивцею та упирем? Для початку слід уточнити, який зміст у ХVII – XVIII століттях наші предки вкладали у поняття „упир”. Етнографи фіксують два типи вірувань про цю нечисть. Упирем могли називати живого мерця, що вставав з могили, аби пити кров живих. За іншою версією, упир – це злий чаклун, який міг насилати різні біди – епідемії, посуху, неврожай. Вже наприкінці ХІХ століття Іван Франко фіксував випадки селянського самосуду над так званими упирями під час епідемії холери. Вірили, що після смерті „упир лежить, як живий”. В легенді про Дуніна-Борковського знаходимо відображення вірувань і в упиря-кровопивцю, і в упиря-чаклуна, адже він ніби то ще за життя став чорнокнижником, уклавши договір із дияволом.

Взагалі постать реального Василя Дуніна-Борковського має досить мало спільного із жахливими легендами про упиря-кровопивцю. Полковник дійсно був одним із найбагатших людей свого часу, походив він із роду польських шляхтичів „герба Лебедя”, нащадків датських королів та графів священної Римської імперії. До речі, свого часу Борковський змінив католицьку віру на православну. Був він генеральним обозним Війська Запорізького, а потім чернігівським полковником. Борковський знав 12 мов, і, ймовірно, навчався в одному з європейських університетів. Щоправда, чутки про неправедну природу багатства полковника та про його таємничі знання ходили ще серед сучасників Дуніна-Борковського. Але кому з багатих та освічених людей свого часу не закидали зв’язків із Дияволом? Мабуть, не став виключенням і чернігівський полковник.

Василь Дунін-Борковський брав активну участь у політичному житті, був наближеним до гетьманів Мазепи і Самойловича. Легенди, створені вже після смерті полковника, розповідають, ніби той уникав ходити до церкви і не вінчався, але це повна нісенітниця. Адже він був одружений із Марією Шубою, дочкою козацького сотника, який пізніше став священиком. Тож чи міг тесть-священик допустити, аби зять не відвідував церкву? Так само вигадкою є історія про те, що полковник помер без церковного покаяння, тим більше його поховали у храмі, що було неабиякою честю. Легенди про те, що склеп всередині собору – порожній, дуже перебільшені – говорять краєзнавці. Дивує і присутність у легенді Іоанна Максимовича, що начебто знищує полковника-упиря. Адже саме Максимович був присутній на похоронах Борковського і склав йому епітафію, у якій перерахував усі заслуги полковника перед церквою. Ця епітафія була викарбувана на срібній дошці, яка до нашого часу не збереглася, а саму могилу і досі можна побачити в Успенському соборі.

Але все-таки диму без вогню не буває. Що ж такого незвичайного було у постаті полковника, який почав викликати у нащадків забобонний жах? Деякі дослідники, зокрема, чернігівський краєзнавець Людмила Студьонова, припускають, що Василь Дунін-Борковський страждав на досить незвичне захворювання – акромегалію (гігантизм). У хворих на цю недугу починається видовження та деформація кісток, а сам вигляд людини спотворюється. Тоді про цю недугу нічого не знали, і хвора на акромегалію людина мала здаватися оточуючим справжнім монстром, вихідцем з того світу. Тож не дивно, що полковник, занедужавши, намагався не з’являтися на людях вдень, чим викликав ще більше чуток, які згодом і перетворилися на моторошну легенду про Чернігівського Дракулу.

За ще однією версією, страшна легенд цілком могла стосуватися не самого Василя Дуніна-Борковського, а котрогось із його нащадків. Чернігівські краєзнавці писали, що цей самий нащадок, який жив на межі XVIII – XIX століть у Чернігові, і справді був „дикий та непривітний”. Був він одружений, але жив відлюдькувато в похмурому будинку, з якого виходив дуже рідко. Сусіди перелякано передавали один одному, що з будинку ночами лунають крики і стогони. Тож дії цього похмурого нащадка цілком могли пізніше приписати і Василю Дуніну-Борковському.

До речі, портрет легендарного полковника нині зберігається у фондах Чернігівського обласного художнього музею. І на ньому Дунін-Борковський виглядає цілком статечним та шляхетним паном, зовсім не схожим на кривавого упиря. Саме цей портрет колись висів над похованням Борковського в Успенському соборі Єлецького монастиря.

Легенду про чернігівського упиря у своїх записах згадує і Борис Грінченко. От тільки прізвища полковника він там не називає – пише просто: „один чернігівський пан”, „панич Б.”.

Звісно, фольклорний образ полковника лише віддалено нагадує свій історичний прототип, але і валашський князь Влад Цепеш мало схожий із хрестоматійним образом графа Дракули, що став всесвітньовідомим з легкої руки ірландця Брема Стокера.

[1] Відомо навіть, де знаходився будинок Дуніна-Борковського. Нині на цьому місці в раоні Бобровиці міститься штаб військової частини.  Сама споруда більш пізня і датується ХІХ століттям, але вона збудована на фундаменті ХVII – XVIII  ст. Крім того, від будинку полковника Василя Дуніна-Борковського збереглися склепінчасті підвали.