Без темы

— Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок.

— Так, малюк. Ти щось загубив?

— Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?

— А скажи, будь ласка, яка вона твоя мама?

— Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.

— У нас для тебе гарні новини! Як раз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?

— З дитячого будинку №3.

— Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Чекай.

І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і найдобріша, а на руках у неї муркотіла справжня жива кішка.

— Мама! — радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!!!

…Артемко прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витяг фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому під час прогулянки на вулиці. Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був впевнений, що це його мама. В темряві Артем довго вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.

Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала в нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:

— Артемчику, а звідки у тебе це фото?

— Я знайшов його на вулиці.

— А хто це?

— Це моя мама, — посміхнувся малюк і додав, — вона найкрасивіша і найдобріша, а ще вона любить кішок.

Завідуюча роздумувала. Справа в тому, що вона одразу впізнала дівчину на знімку. Перший раз вона прийшла в дитячий будинок у минулому році з друзями-волонтерами. Напевно, тоді вона і втратила тут фотографію. З тих пір ця дівчина приклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на всиновлення дитини. Але, на думку бюрократів, у неї був істотний недолік: вона була незаміжня.

— Що ж, — сказала Ангеліна Іванівна, — якщо вона твоя мама, це в корені міняє справу…

Увійшовши до себе в кабінет, завідуюча сіла за стіл і стала чекати. Десь через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:

— До вас можна, Ангеліна Іванівна? — До кабінету зазирнула та сама дівчина з фото.

— Так, звичайно, заходьте, Аліночка.

Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідуючою пухку папку з документами.

— Ось, — сказала вона, — Я нарешті зібрала всі.

— Добре, Аліночка. Мені треба поставити вам декілька запитань. Так належить, розумієте… Ви розумієте, яка відповідальність зараз лежить на вас? Адже дитина — це на все життя.

— Я усвідомлюю, — тут же видихнула Аліна. — Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже комусь потрібна, але ми не разом.

— Добре, — погодилася завідуюча. — А коли ти хочеш подивитися діток?

— Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, до якої ви приведете, — сказала Аліна, впевнено, подивившись в очі завідуючої.

Ангеліна Іванівна була дуже здивована.

— Я хочу, щоб все відбулося як у справжніх батьків, — почала схвильовано пояснювати Аліна, — адже мами не вибирають собі дитину… Вони не знають, якою вона народиться… гарною чи негарною, здоровою або хворою… І я теж хочу бути справжньою мамою.

— Знаєте, Аліна, я вперше бачу таку людину, яка усиновлює, — посміхнулася Ангеліна Іванівна. Але я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього у пологовому будинку. Я можу привести його зараз, якщо ви готові.

— Так, я готова, покажіть мені мого сина.

Завідуюча пішла і незабаром повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Артемко, — почала Ангеліна Іванівна, — познайомся, це…

— Мама! — вигукнув Артем і кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що у неї перехопило дух. — Матуся моя!

Аліна гладила його  скуйовджене волосся і шепотіла:

— Синку мій, синку… я тепер з тобою…

Вона підняла очі на завідуючу і запитала:

— А коли можна забрати сина?

— У нас зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного. Спілкуються спочатку тут, а потім беруть на вихідні, і якщо все в порядку забирають назовсім.

— Я відразу заберу Артема, — твердо сказала Аліна.

— Добре, — махнула рукою завідувачка, — завтра ж все одно вихідні. А в понеділок прийдете, і ми оформимо всі документи.

Артем світився від щастя. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо заметушилися нянечки, які збирали речі, підійшли попрощатися вихователі, на очах яких з’явилися сльози.

— Ну Артемчику, будь здоров! Приходь до нас у гості, — попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

— До побачення, прийду! — відповів Артем. І через хвилину вони з мамою опинилися на вулиці, залитій сонячним світлом.

Коли вони відійшли від дитбудинку, малюк нарешті зважився задати мамі важливе питання:

— Мама… а ти кішок любиш?

— Обожнюю! У нас з тобою вдома їх цілих дві, — засміялася Аліна, стискаючи в руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і, підстрибуючи на ходу, поспішив за мамою.

Ангеліна Іванівна дивилася у вікно на Аліну з Артемом. А коли вони зникли за рогом, сіла за стіл, підняла слухавку телефону і набрала номер:

— Алло, це Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища — подарувала щастя дитині… Надсилайте все, що належить в таких випадках: величезне щастя, взаємну любов, успіхи у всьому… Ну і, зрозуміло, ідеального чоловіка, вона ще незаміжня… Так, я розумію, що дефіцит, але ви ж розумієте, мова йде про винятковий випадок. І ще про нескінченний грошовий потік не забудьте, адже малюк повинен добре харчуватися… Вже все надіслано? Спасибі!

Крізь зелене листя дерев у дворі дитячого будинку лилося сонячне світло, на майданчиках було чути дитячі голоси. Завідуюча поклала слухавку і підійшла до відчиненого вікна. Вона любила при можливості стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила…

P.S. Можливо, ви не вірите в ангелів, але ангели вірять в вас!