Турне

Шановні жіночки, здоровенькі були! Розкажу вам сьогодні про свою жахливу подорож, що сталася зі мною одного зимового дня в старовинному містечку Семюр-ан-Оксуа. Було то 21 лютого.

Отже, будемо знайомі  - звати мене Валерій. Вже багато років я працюю в галузі теплотехніки. Так сталося, що я мав поїхати у відрядження до Німеччини. Дружина першим ділом запхнула мені до сумки фотоапарат і суворим тоном, мов зла мачуха з відомої казки сказала:

- Валєра, мені треба мінімум 15 НОРМАЛЬНИХ фото! 

- Марічка, які фотки? Я працювати їду! 

- Валєра, ти шо … ? бла бла бла бла …!!!!!!!!!!!!!!

 Коротше взяв я той фотоапарат(((((( Ну, а тепер по порядку… Відрядження тривало 5 днів, час йшов, дні були насиченими робочою програмою, а місто геть не цікаве – ні тобі архітектури, ні мальовничих пейзажів, нічогісінько! Фоток нема. Добігав кінця третій день нашого відрядження, на завтра організатор пропонував екскурсію на завод для бажаючих, але не обов’язково . Був зі мною мій колега – Льоня. У межах фірми ми з ним особливо не товаришували, бо маємо різні інтереси і темперамент. Я більш спокійний і мовчазний, а в Льоні дзига в одному місці і ще він дууууже балакучий – язик, як кажуть, наче в собаки хвіст. І от він мені запропонував поїхати у Францію - до кордону там було  не далеко і ні я, ні він у цій країні не були. Скажу відверто – я б ніколи не погодився, але потрібні були ті фотки, бо як уявив свою розлючену як скажений пес Марічку, а тоді покарання – тиждень як мінімум без борщу і кохання, одразу ж вирішив, що треба їхати. Ввечорі Льоня потягнув мене у якийсь паб, наче б то «спробувати баварських ковбасок і випити келих справжнього німецького пива». Спочатку все так і починалося – келих пива і ковбаски. Потім був ще один келих пива, потім ще, потім трошки шнапсу, далі якийсь die Schorle, знов пиво… 

Додому припхалися пізно.Я ще приємно був здивований нашим ЖКХ – ремонт в під’їзді такий шикарний зробили, ще й консьєрж такий інтелігентний, німецькою шпрехає. Марічки тільки чомусь вдома не було..(( І от настав ранок того нестерпного дня… Прокинувся я від того, що хтось активно штурхав мене у плече з криком:

 - Валєра, раздупляйся!!! Автобус через час! Я хотів йому щось відповісти, але язик присох до піднебення.((( Відчуття було, наче я в добрячому нокауті після бою з Тайсоном. Чавунок нестерпно гудів. А Льоня не замовкав ні на секунду, ще й періодично глузував з мене. Прийшлося вставати. Після душу мені трохи розвиднилося. Потім колєга мені удружив якийсь термоядерний ополіскував для роту із словами: « …На, а то люди в вагоні почманіють!))» Я не знаю що то була за рідина, але відчуття таке наче сьорбнув нашатиря. Та мене бісило більш за все – що Льоня як ні в чому не бувало бігав по номеру, збирався, постійно займав мене, згадуючи якісь підтупкуваті анекдоти і мене підганяв. В решті припхалися ми на вокзал. Я швиденько зайняв місце біля вікна, віддав Льоні фотоапарат, пояснив що мені треба не менше 15 фото і спробував ще задрімати. Вже потім, переглядаючи фото, я зрозумів, що мені це таки вдалося, бо Льоніна балаканина постійно муляла в моїй свідомості. Так і проспав всю дорогу інколи лише прокидаючись для втамування жахливої спраги.

 - Валєра, раздупляйся! Мы на месте!!! - знову мене штурхали в плече… І от ми в маленькому старовинному місті Семюр-ан-Оксуа.

Французький зимовий ранок виявився похмурим і туманним.

Першим пунктом у нашому списку був сніданок, і ми вирушили на пошуки якогось закладу громадського харчування. Вузькі вулиці містечка були повністю викладені бруківкою, старі будинки теж із каменя – все суцільно сіре і похмуре. Люди всі кудись поділися – ніде ні душі, окрім одного кота i листоноши, що приніс посилку У купі із моїм самопочуттям ця картина почала викликати в мене навіть якийсь депресняк. Порятунком стала невеличка дивакувата кав’ярня.

Здається, ми були першими відвідувачами. Їсти майже не хотілося, проте замовили десерт – пиріг за старовинною рецептурою 15 століття і каву. Кава смачна, а от супер десерт виявився із серії «сподівання і реальність» - чекали щось легке і по-французьки вишукане, а отримали отаке: Було відчуття, що реально той пиріг кілька сот років в них пролежав – горілий, ще й твердий, можна об дорогу бить. То що ж? Бачили очі, що купували - їжте, хоч повилазьте! Взагалі, ми дивну звичку помітили у тамтешніх кафе: викладати їжу на підвіконня з вулиці. То така замануха своєрідна. От тільки одна думка промайнула в мене: Фреймут на них немає! – а якщо, вибачте, пташечка дрисьне на той пиріжок? Чи хтось з перехожих начхає, наприклад? У Льончіка теж мисля від побаченого пробігла, яку він вмить видав:

 - Ты гля! И не боятся ж, что сопрут!!! 

Коротше вийшли ми з того кафе і попрямували далі старовинними вуличками. Одна з них нагадала мені кадри улюбленої гайдаівськоі комедії з Нікуліним. Я вже уявив грудасту білявку із пропозицією палкого кохання і .. Клац!-мало язика не відкусив собі. Відполірована віками слизька бруківка помстилася мені за грішні думи - жіноча солідарність блін((

 - Чьерт побьери!! - додав з істеричним сміхом Льонька. Бідні французи, вони мабуть майже не бачать струнких жіночих ніжок на підборах, бо ходити по таким дорогам в них просто неможливо. А ми ще хочемо в Европу .Мужики, схаменіться! Я покірно плентався за ним, тепер окрім голови болить ще й копчик ((( Пройшли повз колодязя, який перетворили на клумбу - цікавий задум, але в нашому випадку краще б то був таки колодязь... )Далі вийшли до отакого стовпа, Леонід спробував зробити розумний вигляд і скомандував іти прямо. 

О ля ля! Кого я бачу!) По дорозі ми зустріли старих друзів: жандарми пасуться Тільки автомобілі зустрічались рідко, навіть стало шкода тих нещасних рабів візира) З рештою ми прийшли до якоїсь ферми. Нічого особливого: поні, кози, корови, курі – все як і в нас, тільки чисто…

Льоня радів як дитина. Йому, людині міста, то було реально прикольно подивитися. Він все життя прожив серед багатоповерхівок, тому домашню худобу бачив лише на базарі у розібраному вигляді, без перебільшень. А я виїхав із села до міста тільки у свої 17, коли вступив до університету, тому такі «аромати Франції» мене ніяк не вразили.  Льоня тим часом робив селфі з кожною козою, доки не побачив корівник.. 

- Ого! Валер, смотри, он тоже небось под Макаревича в косит!)) – сміючисть показував він на руду кудряву корову. Справа в тому, що він кожного дня пропонував мені свою перукарську машинку, яку кругом тягав із собою, бо мав модну густу бороду і постійно там щось чухав і рівняв. А в мене на його думку геть не стильна зачіска. За що я майже отримав кличку «юный Макаревич». До чого там Макаревич і чому Льоня вирішив, що корова то «он» незрозуміло. Але ті його анекдоти, жарти і нескінченна балаканина мене дістали вкрай. Я ж не кажу, що його рослинність на обличчі , виглядає як у курки під хвостом. Я ставав злий. А що я роблю, щоб подобрішати? Правильно: їм!В нас ще лишалося дві години часу, і я розумів, що більше нічого цікавого ми у Франції не побачимо. Тому дістав сосики, бутерброди, сів біля загону з поні і почав їсти. Неподалік ходила курка. Вона дивилася на мене з таким презирством і в її очах була ганебна насмішка. Мабуть вона думала: «Оце так ідіот! Це ж треба припертися за дві тисячі кілометрів , щоб подивитись на кіз, корів, і моїх дурнуватих подружок та поїсти сосику! Таких бовдурів я ще не бачила!» На вокзалі чудернацький пристрій для компостування квитків своєю назвою теж нагадав про абсурдність мого становища. Так красномовно із знаком оклику. Моя Марічка б, на  ту штуковину образилась.Ми зайшли у автобус, він рушив. І я, змучений усім вкупі, знову заснув. І снилася мені Марічка із червоними од люті очима, снився розтрощений об мою пику фотоапарат, друзі, що покотом валяються вiд сміху, снилася теща з її єхидним «доню, а що ти хотіла від цього йолопа?!!?!», та курка з нестерним докором в очах…

 - Макарєвіч, раздупляйся, прієхалі! – знов я чую цей обридлий голос. Ну, все, терпець увірвався! І їжа тут уже не допоможе. За 15 хвилин ми були вже у готелі.

- Давай свою машинку! - Льоня здивовано подивився на мене. Перший раз за весь день він так надовго замовк.

Мовчки спостерігав, як я люто юзяв тією машинкою собі по голові. Але треба віддати йому належне – роботу свою він виконував чітко: фотографував все - от і до.

 - Тепер нормально? - Ваще красавчик.. – відповів він вражено 

Потім був душ, легка вечеря і довгоочікуваний сон. Так і скінчився той нервовий для мене день, проте тепер я із спокійною совістю можу сказати, що об'їхав пів Європи і в мене є біля двух сотень фотографій французьких курок))

Р.s. До речі з Льончіком ми після всього того більш порозумілися, можливо будемо й далі товаришувати, а що? Вийде досить гармонійний тандем: я слухаю і киваю, а він – говоре, говоре, говоре…

Отакий зимовий день від Валєри. 

P.S. А це для вас,  дівчата.